Зимова казка Свидовця

Цьогоріч ми вирішили зустріти весну на Свидовецькому масиві Карпат. Для підходу обрали найбільш безлюдний маршрут, щоб життя казкою не здавалось, і в крайні дні зими вирушили до пригод.

Наш маршрут стартує в селі Чорна Тиса. На стежку потрапляємо вже в темряві, тож вирішуємо не іти незнайомою місцевістю навпомацки а розбити табір на засніженому пасовиську. Ставимо намет під смерекою, сідаємо біля вогню і довго-довго спілкуємось про все підряд. Коли знімаєш рукавиці і підносиш долоні до вогню, стає тепло не лише в руках, а і на душі. Такі вечори повертають нас до тих часів коли люди вміли насолоджуватись дрібницями і не ставили собі рамок. Тут байдуже як ти виглядаєш і коли крайній раз робила манікюр, і це насправді дозволяє відпочити душею. Нема жодних нав’язаних суспільством турбот, нема зв’язку, телебачення, сварок і інтриг. Є лише гарячі язики полум’я, які кидають теплий відблиск на твої замерзлі долоні…

– А ти довго збираєшся палити вогонь?
– Поки в наметі не стане тепло!
– А, зрозумів. До літа.

З таким діалогом неохоче переповзаємо в намет опівночі. Поспішати нема куди, адже завтра по обіді до нас прийде ще один сміливець і вже всі разом ми вирушимо на маршрут. В наметі майже не холодно, лише чути як його припорошує легкий сніжок. Погода псується… Вранці почуваємось їжачками в тумані, але до обіду погода покращується. Збори займають кілька годин, і вже традиційно кожен раз в наплічник влізає все менше мотлоху. Коли виходимо, хмаринки поспішно розлітаються і відкривають нам теплі промені сонця. Так то краще, спасибі.

На відміну від Чорногори, тут стежка не протоптана взагалі. Тропимо дорогу по черзі – спочатку швидко і з ентузіазмом, далі повільніше. Коли іду перша, провалююсь в свіжий сніг по коліно і вище. Натомість насолоджуюсь краєвидами які давно не бачили людей. Є щось загадкове і затишне в цьому засніженому лісі, а незвичне поєднання кольорів – білого і густо-зеленого – хочеться замалювати пензлем у блокноті. Мета на сьогодні – дійти до полонини Менчул, де запланована наступна ночівля. Крайні 900 метрів рухаємось дуже повільно – накопичується втома від ходьби нетропленою стежиною. На полонину виходимо вже після заходу сонця. Небо на наших очах розпливається жовто-багряним градієнтом. Все, вернусь на базу, візьмусь за пензлі і розфарбую світ в кольори зимових Карпат. Це неймовірна краса.

Двоє хлопців лишаються ночувати в колибі, ми ж ставимо намет під смереками. Промерзла до кісток земля вкрита тонким шаром снігу. Щоб забити кілочки доводиться розбивати замерзлу траву льодорубом. Вітер спочатку спостерігає за нашими спробами, завиваючи вище по схилу, потім спускається на полонину і додає пригодницького настрою, тріпаючи ще не до кінця розкладений намет в усі боки. Врешті решт перемагаємо стихію, вечеряємо в колибі і лягаємо спати. Завтра – найцікавіший день цього маршруту.

Вранці прокидаюсь від вітру, який невтомно ворушить наш намет. Шоста година. Треба будити хлопців, робити канапки і чай та рухатись далі. Ранкові збори на маршрут з тимчасового табору це завжди тривала, але злагоджена метушня. Хлопці палять вогонь, я нарізаю канапки, ми по черзі залізаємо в намет і збираємо свої наплічники. Снідаємо вівсянками швидкого приготування – та ще гидота, але швидко і поживно. Тим часом за колибою сходить сонце, забарвлюючи наші смереки в теплі відтінки жовтого. Небо чисте, місцями оперізане нитками хмар, тож нас сьогодні чекають неймовірні краєвиди.

Виходимо на маршрут і знов тропимо сніг. Чим ближче до хребта, тим більше снігу – місцями провалююсь по пояс і виповзаю, вчергове питаючи себе нащо я сюди поперлась. Відповідь на це питання з’являється за кількасот метрів – ми нарешті виходимо на хребет і перед нами відкриваються неймовірні краєвиди. Хребет масиву Свидовець тягнеться далеко вперед. Він весь вкритий рівномірним шаром снігу. Відблискуючи на сонці, сніг забарвлюється в жовтуватий відтінок і нагадує глазур, якою я вкривала імбирні пряники до Нового року. В затінених місцях він синій, а на стрімких схилах яскраво-білий. Гори нагадують величезні хвилі, які застигли в розпал шторму. Безмежні краєвиди без ознак цивілізації захоплюють дух. Вузькі хребти загинаються чудернацькими карнизами. Нитки хмар тягнуться зовсім близько над нами. Здається, простягнеш руку вверх і вже торкнешся неба. Десь вдалині видніється підйомник гірськолижного курорту Драгобрат. Почуваю себе маленькою невагомою частинкою цієї величної краси. Навіть на деякий час забуваю за застуду, яка добряче мучала мене на підйомі, і впевнено крокую хребтом.

Тут вже не доводиться тропити стежку – під ногами твердий фірн, а свіжий сніг вітер просто на наших очах здуває в прірву, створюючи чудернацькі вихори. Незважаючи на вітер, почуваюся комфортно – спасибі добрим людям які позичили пухові рукавиці і вчасно підказали придбати лижну маску. Пройшовши кілька кілометрів хребтом, спускаємось трохи вниз і обходимо траверсом Стіг. Нам потрібно пройти на Близницю повз підйомник Драгобрату, а підніматись на багатолюдний лижний маршрут зовсім не обов’язково. До Близниці лишається близько п’яти кілометрів. Після вершини – спуск на ночівлю. Маршрут тягнеться хребтом і включає в себе три крутих підйоми і два спуски. Щоб не зациклюватись на втомі і хворобі, починаю рахувати кроки. Сто кроків – хвилина відпочинку. І так до самої вершини Близниці. Незважаючи на свій стан, іду швидше за всіх. Хлопці дивуються і запитують, де я беру сили. Відповідаю що харчуюсь енергією сонця, поглядаючи на засинаючі промені поміж хмар. Краєвиди просто чарівні. Сьогодні крайній день зими, і дуже символічно провести його тут, на хребті Свидовця.

“… Дев’яносто дев’ять… Сто…” До вершини лишається десять кроків, але я вже не можу дійти без відпочинку. Незважаючи на це я дійшла, і можу поставити галочку в списку перемог над собою. Примушую себе випити чай і підганяю хлопців на спуск – сонце сідає і дме сильний вітер, тож нам потрібно якомога швидше спуститись в більш захищене місце і розкласти намети.

Тільки-но сходимо з вершини, як з-за хмар викочується сонце. Повільно опускаючись вниз, воно забарвлює сніг спочатку в помаранчевий, потім в багряний колір. З неба летять легкі поодинокі сніжинки, ніби додаючи шарму крайньому краєвиду цієї зими. Далі сонце швидко ховається за обрій і гори обіймає темрява ночі. Десь далеко-далеко внизу видніються вогники міст та селищ. Вітер посилюється, іти стає важче. Нам потрібно вниз. Якомога швидше і якомога нижче. Сил вже майже нема, але бачу що дехто з хлопців іде ще повільніше, тож підсвічую їм дорогу ліхтариком і стараюсь не думати про своє самопочуття.

За годину спускаємось в сідловину і розкладаємо намети. Хлопці готують вечерю і розкладають багаття. Я прошу не чіпати мене до ранку, замотуюсь в спальник і обкладаюсь “зігрівайками”. Вже розумію що сильно застудилась і спускатись буде важко, але ще сподіваюсь полежати ніч і зібрати залишки сил докупи.

“Щоденник чахлика невмирущого”

…Шоста ранку. Пориви вітру агресивно тріпочуть намет. Гори сьогодні вирішили показати свою лють. Ще не розуміючи, що зі мною, тягнусь до термоса і випиваю кілька ковтків чаю. Так… Болить голова, закладені вуха, важко дихати. Привіт, застуда. Де б ми ще побачились, як не в сідловині Свидовця в буревій. І як мені зібрати себе докупи і спуститись вниз?..
Хлопці прокидаються і готують сніданок. Я топлю сніг на пальнику щоб зробити комусь чай або вівсянку. Сама не можу їсти від вчорашнього ранку – ніс закладений настільки, що дихаю лише ротом. Починаю говорити чи їсти – не вистачає кисню. Якась люта жесть. Кожен рух дається важко. Збираю наплічник втричі довше ніж зазвичай. З горем навпіл починаємо спуск такою ж нетропленою стежиною, якою піднімались.

Я йду остання, бо тропити сніг вже не можу. У хлопців трохи заширокі кроки, але мені легше ставати в їхні сліди, ніж діставати свою ногу зі снігу. Коли потрібно підніматись трохи вверх, відпочиваю кожні п’ять-десять кроків. Я не розумію, на яких силах я іду, але знаю що мені потрібно спуститись вниз. Ніколи не розуміла людей, які при найменшій проблемі сідають помирати в горах і замерзають. Як би не було погано, єдиний можливий варіант – спускатись в населений пункт. Зібравши в кулак всі свої резерви, мотивуючи себе будь чим, стиснувши зуби, просто іти вниз. Що я і роблю. Бо знаю, що мене там чекають і я там комусь потрібна.

Хлопці лишаються на полонині на ще одну ночівлю. Один турист із групи іде зі мною вниз. Він тропить стежку в снігу, я змушую себе переставляти ноги по його слідах. Кілометр за кілометром. Де ж вже то село…

… Ліс. Сніг все частіше перерізають свіжі струмки. Тут вже весна. І на календарі, доречі, теж. Думки про весну трохи відволікають. Стає легше. Повертаюсь до реальності і навіть трохи насолоджуюсь краєвидами. Ось ми і спустились в весну з зимового буревію. В перший день весни. Символічно і красиво. А все решта то так – тимчасові складнощі. Воно того варте…

2 березня 2021 року

Автор Аліна Косовська

Тревел-блогер, шукачка пригод.

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі