Якщо плануєте іти Закарпатським туристичим шляхом, вас точно здивує одна його частина. В усіх існуючих описах маршруту згадуються хащі і нечітке маркування. Я спробувала пройти частину Закарпатського шляху від Великого Березного до Біласовиці соло, і ось що з цього вийшло.

 

… Містечко Великий Березний. П’ята година ранку. Я щойно приїхала сюди автостопом з іншого кінця Карпат – Верховинського району. Солодко позіхаю – виходити на маршрут ще не хочеться. Прогулююсь кілометр до заправки ВОГ, п’ю чай і вертаюсь назад до свого повороту. Більше нема чим зайнятись в цьому сонному клаптику цивілізації. Ну що ж, вйо до пригод.

 

Тут світає пізніше. В околицях Ворохти я ловила світанок десь о 6:30, а тут, на Закарпатті, в цей час ще панує ніч. Я крокую крізь темряву з ліхтариком, звіряючи маршрут з картою. Дорога підіймається вище села. Видимість падає – заходжу в ранковий туман. Світити вперед ліхтариком немає сенсу – видно лише нутрощі хмарки, всередині якої я іду, тож підсвічую собі багнюку під ногами і неспішно просуваюсь вгору. Вже світає, коли виходжу вище туману – тут невисокі гори, менше 1200 м, але сьогодні навіть в них можна спостерігати море хмаринок. Мені холодно, хочеться швидше піднятись в ліс і лягти поспати, але не витримую і дістаю коптер – не можна пропустити таку ранкову красу.

 

Поки літаю, сонце визирає з-за гори і торкається обличчя теплим промінчиком: “Ну, ходи далі, чого чекаєш?”. Піднімаюсь до притулку Явірник. Спати вже не хочеться, та і тут певно забагато людей. Вирішую спускатись, пройти село Кострина, піднятись куди-небудь і вже там поставити намет та подрімати пару годин замість безсонної ночі. Поки іду лісом, заводжу задушевні розмови зі своїм Я: згадую далеке і недалеке минуле, перші роки на фронті і те, як гори свого часу повернули мене до життя. Здається, існує лише одна можливість виговоритись про наболіле, і це соло-походи – тут, навіть якби я кричала про свої думки вголос, мене почув би лише порожній ліс.

 

Ліс, здається, почув, бо вирішив розбавити болючі спогади не менш болючими гілками дерев, повалених посеред стежки. Довелось відкинути ностальгію і обережно пробиратись крізь бурелом, намагаючись не порвати наплічник і спорядження. Три кілометри спуску затягнулись на півтори години. Врешті виходжу на сонячну галявинку над селом, повну величезних пласких грибів розміром з пательню. На хвилинку сідаю відпочити, поклавши під голову наплічник і заплющивши очі від яскравого сонця. Схоплююсь за десять хвилин – від того, що я не просто заснула, а ще й почала бачити якийсь сон. Так не годиться. Ставлю намет, не розбираючи наплічник кидаю якісь речі на підлогу і вмощуюсь подрімати на декілька годин. Починає накрапати дощ. Чудово, дуже вчасно.

 

Гаряче обіднє сонце будить краще за телефон. Спати в наметі на сонячній галявині вдень нереально, тож прокидаюсь, підбадьорюю себе імбирним чаєм замість кави і рухаюсь вниз. В селі можна погризти дикі яблучка, і вже за кілометр знов підніматись в гори – на цей раз крутим підйомом через хвойний ліс.

 

Стежка в’ється лісом аж до наступного села. Маршрут на уважність – сама стежка ледь помітна серед торішнього листя, а маркування хаотично розкидане по деревах, лише встигай помітити прапорець та прокласти до нього шлях. Сонце спускається нижче, спочатку забарвлюючи ліс в золотисті відтінки, а потім огортаючи його холодними сутінками. Розумію що вночі іти таким маршрутом нереально, але дуже не хочу ставати на ночівлю просто посеред лісу, тож поки що іду в надії на якусь затишну стоянку. За півгодини до цілковитої темряви випадково знаходжу справа від стежки дерев’яний столик і халабуду, під якою можна сховати намет від всього світу. Ідеальне місце, навіть краще ніж я могла собі уявити. Нашвидкоруч вечеряю, ставлю намет прямо всередині халабуди і сплю настільки зручно, ніби це не дрімучий ліс а ліжко в теплій хатинці.

 

Восьма година. Ну от, я як завжди проспала будильник, а промені сонця не змогли пробратись крізь хитромудру конструкцію і розбудити оце ледаче створіння. Снідаю солодкою вівсянкою, прибираю чиєсь сміття біля стола і далі крокую лісом з цікавим маркуванням, аж до спуску в Стужицю. Далі два кілометри дорогою по селу з маленьким привалом біля річки – чомусь захотілось зняти кросівки та занурити ноги в холодний потічок, і я не стала відмовляти собі в такому задоволенні. В селі Загорб починається підйом вгору, до гори Черемха. Навігатор малює на мапі висот маленьку копію Маттерхорна – набір висоти має бути різкий, майже вертикальний. І дійсно, маршрут дивує стежкою “в лоб” протяжністю в кілька кілометрів, які здаються вічністю, особливо з важким наплічником.

 

Вершина гори Черемха пласка, оточена деревами. На найвищій точці хрест, маршрутний стовпчик і купа сміття. Записую її в список гір, на які потрібно привести команду волонтерів, бо розумію що сама не в стані спустити таку кількість пластикових і скляних пляшок. Якщо зі Стужиці на вершину привела стежка, то в напрямку села Лубня вже веде дорога, теж всипана сміттям. На півдорозі до села – туристичний притулок. Затишна дерев’яна хатинка з двома кімнатами, облаштованими ліжками та пічками, в оточенні лісу. Вирішую що поселю тут волонтерів яких приведу прибирати на маршруті, роблю пару ковтків джерельної води і далі рухаюсь за маршрутом – через село Лубня і вгору, до гори Плішка.

 

Іноді мені зовсім не хочеться про щось думати, коли іду по маршруту. Іноді навпаки – думки та ідеї так і рояться в голові, тільки встигай систематизувати їх та обирати щось важливе. Зараз, поки спускаюсь одноманітною дорогою, перед очима з’являються творчі ідеї – я вже придумала, як оновити дизайн на сайті нашого фонду, уявила собі цікавий майстер-клас для волонтерів у гуцульській хатинці, придумала маршрут для наступної пробіжки горами та склала план тренувань на найближчі пару днів після спуску.

 

На обрії видніється Плішка – гарненька невисока лісиста гора, на яку виводить затишна лісова стежина. Тут занадто низько, тому всі галявини густо вкриті рослинами і нагадують хащі десь на рівнині. Не хочу ночувати в кущах і, незважаючи на пізній час, рухаюсь до вершини в пошуку краєвидів. Вже темніє коли виходжу на найвищу точку, тож розкладаю намет прямо на вершині – тут вітряно, але у мене хороше експедиційне спорядження і вночі буде затишно за будь-якої погоди. А вранці можна буде сісти на камінь, звісити ноги в прірву і пити улюблений імбирний чай з медом і лимоном, дивлячись на світ. Хороше спорядження взагалі багато значить в соло-походах – я би точно не поводилась так сміливо якби не була впевнена в своєму наметі або спальнику, ідучи на незнайому вершину в сутінках, і так само мала би менше автономії якби не несла з собою газовий пальник і запас води, які дозволяють стати на ночівлю в будь-якому місці, яке трапиться на шляху.

 

Ранок. Снідаю, пакую речі і знов вирушаю до пригод. Сьогодні маю пройти Ужоцький перевал і піднятись на Вододільний хребет, щоб завтра пройти його до кінця і вже спускатись в цивілізацію. Стежка до перевалу в’ється хащами, місцями через зарості кропиви. Я вже не зважаю на численні подряпини і опіки, лише поспішаю вперед – там, на Вододільному, більші висоти і відповідно цікавіші краєвиди, тож треба швидше розправитись з цими хащами і набирати висоту. Коли закінчуються хащі, починається дорога повз залізницю – після дощів вона нагадує болото, тож на перевал я виходжу брудна як лісова мавка. На оглядовому майданчику стоять кілька іномарок, пасажири яких здивовано озираються на ото чудовисько що вийшло з лісу і крокує в напрямку дороги. Ну, нічого, вам все одно ніколи не відчути в своїх машинах того, що відчуваємо ми, проходячи сотні кілометрів пішки.

 

Щоб потрапити на Вододільний хребет, потрібно пройти ще хитру частину маршруту лісом. Вона добре маркована і доволі мальовнича, особливо по гребеню гори Гребеніч – гострим зеленим зубам, вкритим густим лісом.

 

В очікуванні гарних краєвидів проходжу цей клаптик на одному диханні, і от я вже на довгоочікуваному Вододільному хребті. На його початку в лісі є непогане місце для табору – вирішую залишитись в ньому, незважаючи на те що маю в запасі півтори години світлої пори доби. Завтра хочу прокинутись перед світанком і ловити красу ранкового сонця, крокуючи замерзлим хребтом.

 

Я завжди швидко засинаю та чудово сплю в горах. Вдома, в м’якому ліжечку, я можу крутитись половину ночі і думати про щось вічне і важливе, а тут, на висоті, засинаю одразу, щойно застібну спальник і закрию втомлені очі.

 

Вночі прокидаюсь кожну годину – сьогодні якось особливо холодно, і я не можу зігрітись навіть у флісці та рукавичках. Наступного разу вже потрібно іти з зимовим спальником, температура повітря точно нижча за “нуль”. Вранці так само прокидаюсь за півгодини до будильника. Вмовляти себе поспати – холодніше, ніж випити імбирного чаю з медом, тож обираю друге і починаю потрошку збиратись. Очі відкриваються лише наполовину і сильно сльозяться – вчора забула вдягти окуляри, коли йшла назустріч сонцю, і тепер бачу все в тумані і з третього разу ледве вдається зібрати газовий пальник. Не робіть так ніколи, окуляри це не просто комфорт а і ваша безпека.

 

Світає. Лінія небокраю тепер промальована багряним – погода має бути сонячна і тепла, але наразі трава під ногами вкрита памороззю. Мені лишається кілометр до вершини гори Дрогобицький Камінь – там я планую зустріти схід сонця, зняти зайвий одяг і далі вже без зупинок іти хоча би десять кілометрів. Поступово піднімаюсь, розмовляючи з каменями на дорозі: “А ти ще не Дрогобицький? Мені ще вище, правда?” Нарешті з’являється той самий, Дрогобицький Камінь – мальовничий скельний виступ на найвищій точці. Зупиняюсь біля нього, милуюсь світанком, знімаю термобілизну і суворо ставлю собі задачу пройти “он-ті три гори” без зупинок. Тут, в горах, час стає на паузу і не має ніякого значення, але я все ж іноді поглядаю на смарт-годинник щоб згадати який сьогодні день – там внизу, на рівнині, мене чекають призначені зустрічі, змагання та багато іншої роботи, тож день спуску та виїзду з гір запланований заздалегідь і не підлягає коригуванню.

 

Третя гора. Пікуй – крайня вершина маршруту – вже чітко видніється менш ніж в десяти кілометрах. Розумію що потрібно зібратись з силами, але поки просто падаю в траву і гризу горішки, дивлячись у небо. Тільки тут, в горах, воно яскраво-синє – такий приємний колір, на який хочеться дивитись вічно. Ну добре, згодна – просто не хочеться вставати, знов вдягати на себе наплічник вагою кільканадцять кілограм і далі ворушитись в напрямку мети. За кілька сотень метрів знімаю з себе крайні шари теплого одягу – ще три години тому я мерзла в усьому наявному одязі, а тепер іду в одній майці і відчуваю як припікає сонечко. Осінні гори, ви прекрасні.

 

Соло-походи чудово вчать підкорювати себе і долати труднощі наодинці. Коли стоїш десь тут, на кам’янистій передвершині Пікуя, дивишся на безкрайні гори і трек маршруту, по якому пройшла 120 кілометрів за 4 дні, розумієш – ти можеш все і навіть більше, потрібно просто цього захотіти. Що там у тебе не виходило на рівнині? Написати проект? Полагодити машину? Озирнись навкруги і подивись, куди ти знайшла сама, без будь-якої сторонньої допомоги. То як там з проектом, думаєш це складніше за гори?…

 

З такими думками виходжу на омріяну вершину. Дивом Пікуй, найвища точка Львівщини, сьогодні безлюдний – я не зустріла людей ані на вершині, ані на спуску, хоча зазвичай тут доволі популярна місцина. Маленька скеляста вершинка особливо прекрасна, як і погода. Сиджу на камені, гріюсь на сонечку, дивлюсь на яскраві гори, села та небо з поодинокими хмарками. Відчуття таке ніби виросли крила, ніби це не я щойно пройшла більше сотні кілометрів. Де та рівнина, де той буденний світ з недописаними проектами?…