Часто маленькі і затишні, проте неймовірно мальовничі куточки заховані зовсім близько від звичних нам маршрутів. Ось тільки простягни руку – і торкнешся неземної краси. Добре, коли вмієш знаходити вільні хвилинки в своєму графіку і затишні куточки – в своїй країні.

 

Плюс одна галочка в списку місць моєї мрії – Станіславські скелі під Херсоном. Я вперше прийшла на них одної теплої літньої ночі. Планувалось добратись туди ввечері, розбити табір на заході сонця і відпочити до ранку, але не склалось – занадто непередбачувана штука автостоп. На скелях я була в 23:30, поставила намет навпомацки в кількох метрах від обриву і пішла дивитись на зірки. Такі нічні мандри найбільш захоплюючі – ти до ранку не бачиш, куди приїхала, і спиш до світанку в очікуванні неймовірних краєвидів, уявляючи, якими вони мають бути. Вночі у мене були лише легкий вологий вітерець, шум води десь далеко внизу і скеля, на якій я сиділа, дивилась в небо і загадувала бажання падаючим зіркам. І, звісно, затишний намет, на якому товстим шаром усілись комарі і просили в падаючих зірок смачної вечері. Якби я пустила їх в намет, вони б випили абсолютно всю мою кров.

 

Вранці прокинулась від крику туристів на іншому краю скель, яких налякала лисиця. Поки бігла туди з ліхтариком, звірятко вже втекло. Починало світати, і поміж скелями відкрився чарівний вид на блакитне небо і блакитну воду, розділені тоненькою рожевою смугою серпанку на обрії.

 

Після зарядки, аерозйомки всіх околиць, сніданку з польової кухні і читання книги над прірвою я відправилась на прогулянку. Виявилось що насправді Станіславські скелі зовсім не скелі. Вони виглядають як скелі, але коли стаєш на них – розсипаються під ногами в пісок. Хоча це не завадило мені якось спуститись по майже вертикальній стіні піску вниз до води, поплавати і видряпатись нагору, заодно повністю вимазатись в піску і перетворитись на маленьку станіславську скелю.