Моє перше знайомство з горами відбулось наприкінці листопада одного з давно минулих років. Тоді я уявлення не мала що таке Карпати, як потрібно поводитись в горах і чим відрізняється прогулянка дорогою до водоспаду від сходження на вершини. У мене не було знайомих з якими можна було б поговорити про гори, тому я вирішила їхати спонтанно, взявши з собою те що здавалось найбільш необхідним.

Гори у Львівській області зустріли типовим для кінця осені краєвидом – вогка багнюка під ногами, постійні дощі і туман, який більшу частину дня ховає в собі всі найгарніші куточки. Це було настільки давно що я вже не пам’ятаю, куди і навіщо йшла, але чудово пам’ятаю ті неймовірні враження коли хмари, в яких щойно не бачила нічого далі витягнутої руки, на очах розчиняються в повітрі і перед тобою відкривається чарівний вид на село, що розкинулось далеко внизу.

Після кількаденної подорожі горами на Львівщині я їхала автостопом в Івано-Франківську область. Надворі було темно, тому я особливо не дивилась у вікно автівки і просто намагалась скористатись моментом щоб зігрітись і трохи подрімати.
Водій висадив мене у Татарові близько дев’ятої вечора – він їхав далі прямо у Закарпаття, а мені потрібно було повертати ліворуч і добиратись до підніжжя Говерли. Погода в Татарові разюче відрізнялась від Львівщини – незважаючи на кінець листопада на календарі в селі вже лежав сніг.

Я озирнулась навкруги і раптом відчула себе героєм чарівної різдвяної казки. На відміну від звичних мені Києва та сходу України, де більшість будівель схожі одна на одну і обвішані дешевими гірляндами без смаку, в Татарові кожна хатинка була унікальною, а різдвяні прикраси тепло підсвічували сніг навколо і наповнювали село якимось неймовірним відчуттям казки з далекого дитинства.

Я ніколи в житті не бачила таких краєвидів на власні очі. Мені одразу згадались різдвяні листівки – в далекі безтурботні часи я, маленька дівчинка яка мріяла стати доброю чарівницею, обожнювала сидіти під ялинкою і писати побажання на них. Там були зображені затишні будиночки в снігу, зі смаком прикрашені гірляндами та іграшками. Мені завжди здавалось що ці будиночки з якоїсь доброї і світлої казки, і я навіть уявити не могла що коли-небудь зможу опинитись в такій казці і торкнутись омріяних будиночків рукою. Десь з півгодини я просто блукала Татаровом і не кліпаючи дивилась на цю красу, намагаючись повірити що це не казка, а реальність в яку завжди можна приїхати знов.

Надворі вже була ніч, тому до Ворохти довелось добиратись пішки. Дорога стелилась через хвойний ліс, оповитий темрявою. Я не могла бачити крізь неї гори навколо себе, але натомість відчувала їх велич і аромат хвойного лісу. Чарівна різдвяна казка залишилась далеко позаду, а я дві години йшла в оточенні засніжених гір наодинці з собою. Ні, мені не було страшно – було якесь дивне відчуття єднання з природою і враження, що цей холодний зимовий вітер ніжно огортає мене пеленою снігу і забирає з голови всі зайві думки, які давно було варто скинути в прірву.

До Ворохти дійшла близько опівночі, і продовженням чарівної казки стала маленька садиба із дерева, в якій мені люб’язно погодились здати кімнатку до ранку за недорого. Раніше я ніколи не бачила таких будиночків, оздоблених деревом ззовні і зсередини, але тої ночі зрозуміла – я мрію жити в такому і дивитись з віконця на гори, попиваючи ароматну каву вранці.

Далі було сходження на засніжену Говерлу, обморожені пальці, пів-ночі спроб добратись автостопом в хоч яке-небудь тепло в напівнепритомному стані, майже доба сну без снів і емоцій, а потім кава біля віконця з видом на гори і розмови зі своїм “Я” десь в глибині душі. З того самого часу я зрозуміла що гори – це не лише казка, а ще і важке випробування, і саме за це я безмежно в них закохалась і вертатимусь знов і знов, ставлячи перед собою все складніші завдання і довіряючи крижаному вітру перебирати думки в моїй голові.

   

Аліна Косовська