Щоденник зі стежки Довбуша на змаганнях з гірського бігу “По краю зими” 2023

… Ранок після нічних снігопадів забарвив карпатське небо ніжно-персиковим відтінком. Ще неторкнутий людьми сніг ховає все, що неважливе в цьому світі, під білим шаром гірської краси. Вона приємно поскрипує під ногами і висипається за комірець бадьорою прохолодою, щойно я відкриваю двері кемпера. Настав час вирушати.

Трохи слизька асфальтована дорога серпантинами стелиться між засніженим спокоєм гір. Я не поспішаю, бо виїхала на старт зовсім заздалегідь і обережно кермую своїм будиночком, насолоджуючись ніжними кольорами ранку. Сонце заглядає всередину автівки крізь тонкий шар криги на верхівках вікон, створюючи неповторну атмосферу зимового ранку. На старті вже стоять намети, біля яких збираються змерзлі бігуни. Паркуюсь біля паркану і виходжу з теплої хатинки на колесах в приємну прохолодну зиму. Мене не лякає холод – я обожнюю його і тішусь, що нарешті скінчилось спекотне літо і одноманітна мокра осінь.

Вітаючись зі знайомими обличчями в натовпі, отримую стартовий пакет і вертаюсь перевдягатись в будиночок на колесах. Тут тепло і затишно і тут я вдома до самого старту. Що може бути краще, ніж вибігати на довгий старт прямо з дому, вискочивши в зиму в останній момент і закривши свою хатинку кнопочкою на брелку ключів. Я бігаю змагання не стільки за результатами, скільки за атмосферою – тут дуже багато знайомих з різних галузей бігунів, мандрівників, гідів, рятувальників і волонтерів, з якими можна перекинутись історіями з життя і кількома добрими словами, перш ніж вирушити в засніжені гори, або й на самій дистанції. Все стартове містечко наповнене атмосферою добра і пригод, і це одне з найкращих місць, де я можу припаркувати свій будинок сьогодні.

Старт “По краю зими” відбувається якось особливо легко і без зайвих слів. Як завжди, на початку всі вибігають вперед, намагаючись виглядати гарно в об’єктивах камер. Я не поспішаю, бо знаю – на перших кілометрах підйому я наберу свій темп і обганятиму тих, хто рухається повільніше. Загалом, від сьогоднішнього дня я хочу одного – пробігтись в комфортному для себе темпі і по повній насолодитись настанням справжньої зими.

Підйом на Кострич з Кривопільського перевалу дається неймовірно легко. Я просто рухаюсь засніженим лісом, і якось особливо часто чую сигнали годинника – він щоразу каже, що я подолала черговий кілометр. В лісі лежить волога хмарка, але ми вибігаємо вище – там між хмарами видніються гори і клапті синього неба. Гарні краєвиди можуть змусити мене рухатись скільки завгодно, щоб зловити якомога більше з них в теплі спогади про холодну зиму. Сьогодні я запам’ятовую все очима – телефон сховала далеко в рюкзак, щоб ніщо не відволікало мене від єднання з природою і атмосфери змагань.

Засніжені спуски доволі слизькі. Дискутую з собою про те, що можна було б відкинути обережність і бігти їх швидше. З кожним новим спуском пробую зробити це краще, аніж на попередньому, аж поки непомітно для себе не прибігаю на перший контрольний пункт на дев’ятому кілометрі. Далі стежка звертає в ліс, де в’ється околицями Маришевської і врешті вибігає в Гаджину.

За контрольним пунктом, десь на 13-му кілометрі, починаю відчувати втому. Сьогодні у мене особливо тонка комунікація зі своїм тілом, тому безпомилково визначаю що це холодова втома – до цього часу я бігла в одній термобілизні без куртки, хоча на пляшках після ковтка води за лічені хвилини утворювалась крижана кірка. Мені ще не холодно, лише відчуваю шкірою пориви прохолодного вітру, який долітає сюди крізь лабіринти смерекових стовбурів. Вдягаю тонку мембранку, і вже за три кілометри стає легше.

Біжу по снігу так легко, як не бігла навіть по асфальтових доріжках в краматорському парку, спритно оминаючи засніжені гілки і повалені дерева. Вдихаю щастя на повні груди, вибігаючи до полонини Гаджина на відкриту ділянку, сповнену краєвидів із хмар, що сірими пасмами затуляють навколишні гори.

Біжу до сироварні, усміхаючись замерзлим обличчям і гріючись теплими спогадами про безліч мандрівок в цій місцевості, які так само були наповнені дружньою атмосферою пригод і теплим вогнищем після сходжень.

Біля кринички Довбуша наздоганяю одну з дівчат на своїй дистанції. Вона біжить трохи попереду, і я не кваплюсь її обганяти. На довгих дистанціях короткі прискорення і обгони не мають сенсу – вони лише забирають сили на непотрібну конкуренцію тут і зараз, хоча насправді виграє той, кому вистачить витривалості вперто іти до кінця. Я досі не знаю, чи є ще дівчата попереду, і чи взагалі є у мене шанси добігти на призове місце. Але це і не має значення – я тут, щоб легко і невимушено насолодитись зимовою казкою Карпат. Я ще проведу всю зиму в горах, але це буде відповідальна робота і складні умови високогір’я. Зараз же я просто біжу в легеньких легінсах, курточці і кросівках, незважаючи на десятиградусний мороз у верхах, і насолоджуюсь своїм рухом, який дозволяє мені зігріватись і почуватись живою.

Біля гірської хатинки Гаджини вже обганяю дівчину і рухаюсь далі. Крутий підйом часто розставляє все на свої місця. У мене достатньо м’язової витривалості для довгої силової роботи, і підйоми зазвичай – моя сильна сторона. Рухаюсь дуже своїм, приємним для мене темпом. Навіть якби я хотіла рухатись швидше – різкі необережні рухи в снігу лише роблять стежку більш слизькою, і доводиться задіювати багато м’язів щоб втримати баланс. Це не має сенсу і забирає багато сил, тому рухаюсь повільніше і радше відновлююсь перед біговими спусками, набираючи висоту.

На дистанції я ніколи не озираюсь назад. Не має значення, чи наздоганяє мене хтось із дівчат, бо я все одно не планую змінювати свій темп. Я просто рухаюсь і дивлюсь на навколишню красу очима і душею. Все решта наразі не має значення. На схилах Кедруватого мене наздоганяє один хлопець, і разом з ним ми наздоганяємо ще одного. Так і рухаємось втрьох до вершини, іноді обговорюючи маркування і трек. Вже на спуску виявляється, що хлопці мене знають – починають розпитувати про мою осінню травму і мої спортивні проекти. Це додає натхнення – починаю ще глибше відчувати, що я тут не одна, і з набагато більшим ентузіазмом долати стежки і форсувати численні струмочки.

Стежки в лісах Маришевської і Кедруватого настільки довгі і одноманітні, що будь я зараз тут одна – вже б напевно почала сповільнюватись і зазирати в годинник кожні кількасот метрів, крізь біль і страждання рахуючи кілометри до виходу на Косарище. Але я була не одна, і це додавало сил. Хлопці довго бігли разом зі мною, рухаючись позаду, але не обганяючи. Навіть коли я зупинилась на хвильку, щоб зняти заледенілі гамаші які не тримались на ногах, і відійшла вбік щоб не затуляти стежку – хлопці зачекали мене і продовжили бігти зі мною. Лише пізніше, на спуску перед Косарищем, ми почали обганяти одне одного, але врешті обидва з них прибігли на фініш пізніше мене. Не завжди люди поруч – це погано, і не завжди самотність – найкраще рішення у житті. Кожен забіг завжди вчить нас чомусь дуже важливому. Лише варто відчути знаки Всесвіту і правильно використати здобутий досвід.

Стежка до Косарища то набирає, то скидає висоту. Я виходжу короткі підйоми без палиць, щоб не витрачати на них час. Мені хочеться рухатись, і я навіть не потребую додаткової опори. Вистачає тої, що є в душі. Тої, яка надихає рухатись далі, незважаючи на біль у м’язах. Я знаю свої м’язи і знаю цей біль. Зазвичай при такому рівні болю я вже не мала би рухатись швидко, і взагалі незрозуміло, чому я досі продовжую бігти. Щось всередині мене штовхає мене вперед. Штовхає настільки сильно, що фізичний біль відходить далеко на другий план, і лише привидом крокує за мною, не в змозі завадити мені рухатись і насолоджуватись своїм рухом.

На контрольному пункті на Косарищі бачу знайомі обличчя. Це альпіністи, з якими ми колись долали складні маршрути в одній зв’язці. Перекинувшись добрим словом, біжу далі – я ніколи не зупиняюсь на КП на довший час, ніж той що потрібен мені щоб назвати свій номер.

Всю їжу і воду я беру з собою від старту і зазвичай не потребую поповнення запасів у волонтерів. Цього разу харчування я розрахувала дуже правильно, а гель з кофеїном перед фінішем допоміг сповна насолодитись навіть крайніми кілометрами маршруту.

Збігаю з Косарища і вибігаю ще кілька підйомів, перш ніж спуститись в Дземброню. Біжу в гірки, і не вірю сама собі. Я ніколи не бігла в підйом на тридцять-якомусь кілометрі маршруту – завжди виходила пішки. Я взагалі ненавиділа біг в підйом і ніколи не задіювала його ніде, окрім тренувань. Тепер я біжу вгору, і мені хочеться бігти. Мої м’язи ніби щойно відпочили, і забігають на горби настільки невимушено, ніби і не було цих тридцяти з гаком кілометрів по засніжених лісах і полонинах. Невже це взагалі я?

Я біжу і усміхаюсь від щастя. Мені не важко і не боляче – я біжу і насолоджуюсь кожним вдихом, і лише шкодую, що за декілька кілометрів настане фініш і далі не потрібно буде бігти.

Ставлю собі за мету добігти до фінішу, допоки не впаде темрява. Мотивую себе тим, що не хочу витрачати час, щоб дістати ліхтарик з рюкзака. Насправді це займає близько п’ятнадцяти секунд і не примушує навіть зупинятись – робота зі спорядженням у мене відпрацьована на мільйон відсотків, бо я працюю в горах половину свого життя. Насправді ж я просто хочу вкластись в ці кільканадцять хвилин і дістатись фінішу так швидко, як зможу. Просто тому, що хочу цього, і продовжую бігти по слизькій дорозі, вже не зважаючи на мокрі ноги, глибокі калюжі і холодні струмки. Я не бачу нікого попереду себе, і не озираюсь назад. Я просто біжу до фінішу понад річкою, і нічого більше в цьому житті тепер не має значення.

Фініш. Знайомі і незнайомі люди тепло зустрічають мене і пропонують гарячий чай. Вперше за день дозволяю собі від душі відкашлятись – тепер моє тіло усвідомлює, скільки часу провело, рухаючись в холодній зимі. Мій час на дистанції 38 кілометрів – 6 годин 38 хвилин. Перепад висот – 1800 метрів.

“Ти перша серед дівчат“

Я до самого фінішу не знала, чи є дівчата попереду і чи фінішував хтось раніше. Я не питала нічого на контрольних пунктах, і мені ніхто не казав, що я спершу бігла другою, а потім обігнала ту саму дівчину в Гаджині і весь час була перша. Я була майже впевнена, що прибіжу хтозна-якою, і загалом мене це майже не бентежило, бо я бігла в своє задоволення і з усіх сил насолоджувалась життям. “Ти перша”. Це було настільки неочікувано, що я ледь не розплакалась, вперше за весь час на дистанції. Падав сніг, перетворюючись в колючу хуртивину, а я пила теплий чай і досі не вірила в усе, що відбулось. Невже це взагалі я?…