Скільки речей потрібно людині для щастя?

 

За крайні п’ять днів я переконалась – цілком достатньо наполовину порожнього трейлового наплічника об’ємом 15 літрів. Чим менше мотлоху ми тягнемо за собою в життя, тим легше нам пересуватись і адаптуватись до змін. Не так складно відмовитись від того, що робило наше життя примарно комфортнішим – просто наважитись скласти все зайве в коробку, відправити поштою куди подалі і вийти на трасу стопити автівки в напрямку мрії. Але почну спочатку.

 

Ультралайт – слово, яке завжди мене лякало. Я ставлюсь до мандрівок в гори так, як вчили вихідці зі старої школи альпінізму – важкі наплічники, максимум безпеки, спорядження для будь-яких ситуацій, які можуть трапитись з тобою або біля тебе. Тому зазвичай зі мною мандрує наплічник вагою кілограмів двадцять, а недалеко від маршруту чекає джип, укомплектований всім – від резервних джерел живлення і спорядження для евакуації, до м’яких надувних матраців, портативної кухні і маленької філії домашньої шафи з одягом. Але не сьогодні.

 

Цього разу я мала рівно п’ять днів, щоб поїхати в гори. Включно з двома днями дороги, якщо виїжджати зразу після приїзду з бойового виїзду, і стрибати в нічний експрес Київ-Війна зразу після повернення. Два дні – виходи з групами гідом, решта часу – вільна для здійснення мрій. Так як я готуюсь до ультрадовгого забігу, під час якого мене чекає обмежена кількість речей, обмежена кількість їжі і обмежена кількість сну, я вирішила зробити маленький тест-драйв, з якого не буде жодного шляху назад раніше запланованого часу. Цікаво, чи може людина прожити в горах п’ять днів, щодня долаючи мінімум кілька десятків кілометрів і несучи з собою менше п’яти кілограмів речей?…

 

Отже, щоденник тест-драйву
Доречі, попутно тестувала тут нове бігове спорядження, тому попутно поділюсь враженнями від нього

 

День 1

 

Опів на четверту ранку ми вернулись в Київ зі східного кордону. Я всю дорогу спала в кузові – ми їхали вантажним мікроавтобусом, і облаштували в кузові спальне місце для одного з членів екіпажу – поруч з ящиками з обладнанням, екіпіруванням, кухнею, покришками та іншим робочим мотлохом. Між снами мріяла, що рано чи пізно десь дістану назовсім такий самий автобус, змайструю всередині велике двоспальне ліжко з найм’якішим матрацом у світі, поставлю невеличкий столик для обідів і роботи за комп’ютером, розмалюю його ззовні контурами гір на матово-чорному тлі і напишу “Волонтерський кемпер” великими літерами на дверях та капоті.

 

Реальність виглядала похмурішою – сонний ранковий мегаполіс, повний кузов не менш похмурого мотлоху, втомлені обличчя і поспішні збори на потяг. Я рідко їжджу потягами, зазвичай ніколи, бо є автостоп, і він про свободу набагато більше аніж будь-який вид транспорту, що існує на цій планеті. Але зараз літо, а літо я ненавиджу – бо не переношу спеку і починаю вмирати, щойно потрапляю на відкриті промені сонця на рівні моря. Так само не можу їздити в автобусах і звичайних потягах, тому довелось обирати інтерсіті до Львова – здається, в них має працювати кондиціонер, а ще вікна закриваються шторкою від остогидлих гарячих променів.

 

Дорога не виглядала надихаючою. Надихала думка про Львів – там на новій пошті чекали посилки з речами, які допоможуть мені здійснити мій сміливий план. Дійти по розпеченому місту до пошти півтора кілометри – той ще квест для людини, яка не може існувати в спеку. Але мета була того варта.

 

Біговий наплічник Osprey на 15 літрів. Я перетиналась з оспреями раніше, але чомусь вони не викликали в мене очікуваного захоплення. Цього разу я шукала саме біговий рюкзак, і цей був єдиним, де літраж перевищує стандартні шість. В моїй ультрапригоді у вересні будуть довгі автономні ділянки, де з собою потрібно буде нести в тому числі спорядження для сну, тому мій шестилітровий Dynafit – не варіант.

 

Одразу зазначу, що Osprey показав себе добре під час цього квесту – на бігу я його майже не відчувала, так само як інші бігові рюкзаки, хоч і мала за плечима більшу ніж зазвичай кількість речей, і навіть за час довгого 15-годинного трекінгу він жодного разу не почав мене бісити, натирати плечі чи створювати будь-який інший дискомфорт. В комплекті з наплічником йшли дві бігових пляшки тої ж фірми на півлітра. Я брала з собою одну.

 

Дві гарних курточки – тонка мембранна і мегатонка дихаюча вітрівка. Важливо щоб вітрозахисна куртка була настільки тонкою і легкою, щоб її можна було скласти в біговий пояс, але при цьому вона має містити отвори для вентиляції, інакше в ній на бігу утвориться сауна. Також зручні лосіни і майка La Sportiva.

 

Спортивне харчування від SiS. Харчування це мій окремий біль, бо на довгих забігах я зазвичай їм або нічого, або намагаюсь запхати в свій втомлений шлунок батончик Весло. Вони роблять непогані батончики, але для треків і альпінізму, а не для трейлу. Для бігу потрібні гелі, які я завжди боялась спробувати. Але тепер беру з собою три гелі і п’ять батончиків Весло – і це вся їжа, яка у мене є на чотири дні пересування горами. Звісно, внизу в селах і містах я буду намагатись здобути якісь вечері, але не знаю що з цього вийде.

 

Нові кросівочки Salomon Speedcross. О, якби ви знали яке то щастя для бігуна – нові кросівки замість тих, які розлізлись до ниток на попередньому марафоні. Тепер ті старі, які про всяк випадок брала з собою, можна урочисто викинути в смітник. Дякую, ми разом пройшли чималий шлях, я пам’ятатиму вас ще довго.

 

Решта спорядження – моє старе, перевірене досвідом і горами. Крім рюкзака Osprey, комплекту бігового одягу, одної пари кросівок, вітрівки і мембранної куртки, пляшки та харчування брала з собою трейлові окуляри, змінний комплект одягу (лосіни, майку і топ), два бафи, три пари шкарпеток, бігову фліску і пояс Dynafit, гермомішок на п’ять літрів, зарядку до телефона і годинника, сам годинник Suunto, навушники, аптечку і палиці Leki. Загальна вага наплічника вийшла, по відчуттях, кілограми чотири. Треба зазначити, що з усього переліченого безкоштовно був наданий лише одяг від магазину, який згадувала вище, а решту доводилось купляти зі свого заробітку як гірського провідника. Якщо хтось з виробників хотів би співпрацювати за відгуки і фото на ультрамарафоні, я була би дуже рада, бо ультралайт це зовсім недешевий сегмент.

 

Решту речей запхала в штурмовий рюкзак, який до останнього хотілось взяти з собою і, перемагаючи це бажання, віднесла його на пошту. Все, тепер на мені один комплект одягу, другий – в рюкзаку, куртки, вода і трохи їжі. А більше, напевно, нічого для щастя і не треба.

 

Перші зупинки попуток на дорозі почувалась незвично – частіше я стоплю далеко не в біговому одязі, бо треба виглядати хоч якось пристойніше. Але, коли побачила що водії ставляться з розумінням і починають розмови про гори та біг, трохи заспокоїлась. Спека добивала, в одній із машин я просто вимкнулась від теплового шоку, а потім на узбіччі поливала себе водою.

 

Доїхати потрібно було до Ворохти, де наступного ранку я мала зустрічати клієнтку. Але більшість машин не звертають туди в Татарові, а їдуть на Закарпаття через Яблуницький перевал. Звісно, можна було вийти на повороті, ще пару годин чекати попутку, добратись до садиби в темряві і не побачити нічого, крім машин, машин, машин. А можна було стати на крок сміливішою – доїхати до Яблуниці, вийти на зупинці, поправити кросівки і… добігти до Ворохти через гори.

 

Перші кілометри стежка була більш чіткою, пізніше – губилась під свіжою травою і квітами. Далі знов вийшла на дорогу, яка вела до полонинок. На курені Довбуша – великому кемпінгу в горах – я звернула ліворуч, щоб забігти на Магуру. Це було не по дорозі, але це було красиво. Врешті-решт, я спеціально скинула весь зайвий баласт на новій пошті і тепер можу бігти вільно, куди захочу. Погода стояла гарна і надихаюча, хоча ще вдень тут була злива з грозами.

 

Дві з половиною години гірських стежок, і от я вже в Ворохті, добігаю крайні кілометри до садиби по асфальту і сварю себе за це – бо трейлові кросівки не дуже люблять, коли вбиваєш їх на шоссе.

 

Садиба Топірець у Ворохті – місце, де ми і наші клієнти зупиняємось постійно. Газдиня давно знає мене, люб’язно зустрічає та згоджується приготувати вечерю. Що ж, батончики з гелями сьогодні відпочивають, а я віддам перевагу гречці з підсмаженою сарделькою. Кімната, обшита деревом, з великим ліжком і найм’якішим матрацом у світі створює сонливу атмосферу, тож я ставлю будильник на п’яту ранку і засинаю.

 

День 2

 

Мені сниться, ніби я здійснила свою мрію і збудувала автобус-кемпер – обшитий деревом, з великим ліжком і найм’якішим матрацом у світі. Дзвенить будильник, але автобус все ще кудись їде, тож я крізь сон вимикаю телефон і провалююсь в небуття далі. Після двох майже безсонних ночей напередодні ковдра і повіки здаються чавунними і непідйомними. Приходжу до тями вже о шостій ранку, але все ще не можу зрозуміти, де я знаходжусь і навіщо. Так, це точно не автобус, бо його у мене немає, і не мій джип, в якому я зазвичай сплю. Отже, я в якомусь місті, але це не Краматорськ і не Київ – там немає дерев’яних стін, а матрац – не найм’якіший у світі. То де ж це я можу бути? Беру телефон, бачу повідомлення від клієнтки “я вже на вокзалі”. Нарешті доходить – я в Ворохті, і п’ятнадцять хвилин тому мала бути на залізничній станції. Блін.

 

Кросівки були трохи мокрі після вчорашніх пригод, але в сухих шкарпетках я майже не відчувала холоду. Швидко збігла вуличкою до вокзалу, остаточно прокидаючись від прохолодного ранкового повітря. Чудово, коли тобі не треба півгодини пакувати речі в великий наплічник, в якому є все на всі випадки життя.

 

З клієнткою ми добрались до Верховини, далі – в Дземброню, піднялись до притулку Смотрич. Завтра планували йти Чорногору – дівчина мріяла пройти весь хребет разом з Петросом за добу, а поки лишався вільний вечір, я вирушила на пробіжку. Погода стояла мерзотна, хмари і дощ, але трейлранніг то якраз про біль і страждання, тож чудово.

 

За сорок хвилин вибігла на вершину Смотрича, там швидко збігла в сідловину, тікаючи від хмар і вітру. Від сідловини вправо звертає хитра стежка – в Дземброню через Чуфрову полонину. Стежка настільки хитра, що місцями губить сама себе між жерепом, травою і струмками, але саме сьогодні мені й хотілось чогось технічного. Трохи нижче хмари почали розступатись. Я вже було зраділа, що погода покращується, і навіть почала вигадувати казочку про хмаринки, які то падають на гори дощем, лишаючись у краплях на гілках смерек, то знов парують до неба щоб стати хмаринками і впасти на землю новим дощем. Але незабаром мої думки перервала злива – нова чорна хмара прибігла десь з Чорної гори і без попередження влаштувала холодний душ. Я ледве встигла дістати мембранну куртку. Тут то я тебе і перевірю, поки що всі мої куртки або промокали в дощ, або були занадто теплими і габаритними, щоб вважатись біговими. Заглядаючи наперед скажу, що мембранка таки промокла, але лише в рукавах і вже тоді, коли я дерлась вгору через повністю мокрі хащі після години бігу під дощем.

 

Знайомий спуск в Дземброню пробігся доволі швидко. Вже на підйомі я вирішила скоротити шлях аж на цілих двісті метрів, і побігла альтернативною стежкою, позначеною на мапі. Очікувано, стежка виявилась давно закинутою, порослою кущами і гілками дерев. Пізніше хащі знов зійшлись з маршрутом – я піднімалась на полонину Смотрич не дорогою, а хитрою біговою стежиною від верхньої Дземброні. Тут вже мокрим стало все, що тільки могло стати мокрим, а баф на голові зібрав в себе стільки води, що я весь вечір витрушувала її з вуха так, ніби щойно пірнала на дно океану. В кросівках оселилась частина річки, яку я переходила вбрід в пошуках короткої стежки. Але в притулку Смотрич Петро нещодавно змайстрував сушарку для речей, тож на ранок лишалась надія на сухе взуття і ще хоча би щось.

 

День 3

 

Знов підйом о п’ятій, вже без дивних снів про кемпер і згадок де я знаходжусь. За вікном світилась смужка світанку, і я вже спросоння безпомилково визначила контури хребтів Кострича і Кринти-Скупової. Чай з цукерочкою, наплічник на спину (я вже казала, як гарно, коли не треба довго складати в нього купу речей?)) і гайда до пригод, щойно ранкові сутінки змінились світлом нового дня.

 

За день ми пройшли 50 кілометрів до Квасів. Не буду описувати тут детально всю красу Чорногори, бо історія про інше, лише згадаю що погода на початках була дуже сувора – хмари ще лежали на хребті, а вітер з усіма можливими зусиллями зривав їх зі скель, рвав на клапті і жбурляв у небо, проганяючи геть з хребта. Вже по обіді стихія впоралась і вщухла, залишивши нам яскраво-синє небо, декілька уривків хмарин і відчутну спеку, яка спалила ті залишки шкіри, що не обвітрились в першій половині дня.

 

На маршруті спробувала з’їсти два гелі. Виявилось, вони зовсім не огидні на смак, і шлунок сприймає їх з вдячністю і задоволенням. Вони не вгамовують відчуття порожнечі в шлунку, але і не забирають сили на те, щоб переварити тверду їжу. Той гель, що з кофеїном, треба їсти не пізніше як за годину до фінішу – він мобілізує залишки сил для останнього ривка, але потім вони різко закінчуються разом з натхненням і ентузіазмом.

 

Від садиби в Квасах до центру села, де можна було добути їжі, лишалось півтора кілометри. Якби мій джип з усім необхідним стояв на дорозі біля спуску, я би не вагаючись поїхала на ньому, бо звідки після п’ятидесяти кілометрів горами сили хоижти пішки? Але зараз згадала, що це не така вже й складна задача – дійти до кафе, щоб з’їсти найсмачнішу у світі відбивну з картоплею. Ну, добре, другу по смачності – найсмачніші готує моя бабуся.

 

День 4

 

Знов підйом о п’ятій. Дивно, але після попередніх пригод у мене ще не болить нічого окрім колін, які я забула затейпувати, і двох свіжих мозолів на ступнях – наслідки невдалого експерименту з новими шкарпетками. На довгих дистанціях важливо все, особливо шкарпетки та їх малюнок на підошві, який може витиснути болючий мозоль.

 

Сьогодні – підйом на Петрос або на Шешул. Я вела двох дівчат, які ще знали, яку вершину оберуть для своєї мандрівки. Ми вийшли рано на світанку, і вже о восьмій годині гладили коників на полонині, а по обіді лежали в м’якій травичці на вершині Шешула і споглядали синьо-зелену панораму гір. Мій мозок нагадував, що я вже мала втомитись, але тіло його не слухало – поки навкруги така краса потрібно рухатись, оглядатись навколо, доїдати залишені на сьогодні смачні батончики, заїдати їх афенами з кущів і запивати джерельною водою. Води вже пила багато – бо вчора на Чорногорі, поки була непогода, забула проконтролювати себе і зловила набряк на руках і ногах по обіді.

 

Після спуску в Кваси треба було сходити поїсти. Знов у центр, півтора кілометри. “Трошки полежу і за годинку вийду”, – подумала я десь о 18:00. І задрімала. Десь крізь сон чула як надворі почалась і закінчилась злива та як приходили туристи, що живуть в кімнаті навпроти. Але зовсім не прокинулась ані за годинку, ані за три, і проспала без снів до другої години ночі. Вночі встала випити води, побачила в коридорі пухнасте кошеня (звідки воно тут взялось?) і знов заснула, лише поставила будильник на шосту ранку.

 

День 5

 

Вранці прокинулась зовсім оновленою. Так, ніби вдалось перезавантажитись повністю, заодно очистити внутрішній процесор від зайвого сміття. Ще боліли коліна – але сама винна, бо забула на базі тейп, і трохи відчувались м’язи на гомілках, але загалом хотілось стрибати. На душі було легко, ніби я не лише викинула зайві речі з наплічника, а й заодно скинула в прірву пару каменів, які носила всередині. З їжі, яку брала з собою, невикористаними лишились гель і два батончика, та й хліб з сиром, які купляла не перекус, лишились в холодильнику ледь початими. Треба було скоріше їхати до Львова, щоб встигнути на потяг – і вже там можна з’їсти львівський круасан і запити львівською кавою, якщо по дорозі не помру від нестерпної спеки.

 

Дорога, як не дивно, знов далась легко – всі водії виявились приємними співрозмовниками, і довелось робити не так вже й багато пересадок. Псувала життя лише спека – хотілось зробити багато корисного, поки марную час на дорогу, але від спеки розплавились мізки і з’явилась слабкість, тож довелось просто сидіти з закритими очима і пити воду кожні кілька хвилин. І мріяти про час, коли закінчиться довбана війна і я не муситиму їздити на схід влітку.

 

Висновок: не намагайтесь повторити пригоду без достатнього рівня підготовки, відваги і авантюризму, але загалом – доволі круті враження і дуже оновлений погляд на життя.

 

Автор: Аліна Косовська