Карпатські гори – це неймовірне місце. Вони гарні і лагідні, коли дивишся на них з вікна автомобіля, але жорстокі до тих, хто наважився пройтись по їхніх схилах. Зимовий похід в гори – ідеальний спосіб звільнитись від зайвих побутових думок, які місяцями шкребли душу. Їх просто викидаєш по дорозі на вершину, як зайвий баласт.

Вчора чорти мене понесли аж в прикордонну смугу біля Румунії – так звані Мармурові Карпати. Екіпірувавшись, як порядний турист, прочитавши розумні поради, як вижити в лавині та не замерзнути в лісі та взявши пропуск у прикордонній службі, я вирушила в пошуках пригод.
Перші кілометри на початку схилу даються легко – ідеш собі вздовж струмка по 30-сантиметровому сніжку, зупиняєшся, щоб зробити пару ковтків ромашкового чаю і гарні фото, та насолоджуєшся життям. Схил стає крутішим, і фотоапарат доводиться сховати в рюкзак. Руки вже потрібні, аби хапатись за дерева та гілки, коли сніг разом з тобою сповзає вниз – до струмка і милих каменюк. Його тут вже мінімум по коліно, а подекуди провалюєшся і по пояс. Маркованої стежки не знайдеш – стовбури дерев заліплені снігом, тож доводиться прокладати новий шлях, орієнтуючись на струмок – мені з ним по дорозі, тільки він тече вниз, а я заздрю йому, просуваючись вверх по течії. Перші привали на підйомі проходять як треба – підстеляю на повалене дерево теплу тканину і сідаю на неї пити чай. Пізніше і чай, і сили закінчуються, тому в якості відпочинку просто падаю в сніг і їм сніг – теж вода по суті. Схил стає ще крутішим. Виходить скоріше повзти, ніж іти – на чотирьох лапках або тримаючись за стовбури дерев. В черевиках, рукавицях і рюкзаку вже повно снігу, але легкого життя ніхто і не обіцяв. Сутеніє.

Сил вистачає на десять кроків, потім знов доводиться відпочивати. Але я все ще лізу вгору – щоб життя казкою не здавалось. До Ялинського водоспаду, на який хотіла потрапити, сил вже точно не вистачить, але хоча б ще трошки. Коли сил починає вистачати лише на два кроки, а на небі вже блищать зірки, врешті вирішую вернутись в цивілізацію. Це ще півтори години пробіжки вниз по своїх слідах з ліхтариком.

По 30-сантиметровому сніжку вздовж струмка вже іду легко і почуваю себе оновленою. Повністю. Головне дійти до села і не замерзнути. Ну, ще трошки…

Виходжу з лісу на прикордонний пост. Хлопці дивляться квадратними очима на оцю снігову людину з ліхтариком і пропонують випити чаю біля вогнища. Це у мене вже традиція – пити чай на всяких постах і позиціях. На хвилинку мені навіть здається, що я сіла в машину часу і прилетіла назад на Донбас – адже тут майже ті ж самі діалоги, що і у наших бійців. І їжа така ж – картопля з армійською тушонкою. Після вечері прикордонники проводжають мене до села. Здається, іти лісом в супроводі двох бійців з автоматами трохи спокійніше. Добиралась до місця нічлігу я також з пригодами, але це вже зовсім інша історія…