Життя – свого роду марафон.
Ти біжиш свою дистанцію до свого фінішу, долаючи перешкоди, вибиваючись із сил, з надією виглядаючи маркування в тумані невідомості і надихаючись світанком на обрії. Коли я біжу марафон, я тренуюсь долати життєві труднощі. Коли на моїй життєвій дистанції трапляються перешкоди, я згадую, як долала їх на марафоні. Кругообіг сили духу в природі.
… Нічний Чорногірський марафон в жовтні 2021. В останній момент нам змінили дистанцію через сильну непогоду в високогір’ї, і тепер ми маємо бігти лісовими стежками і траверсувати знайомі вершини.
Довгі години очікування старту. Зворотній відлік. Ланцюжок ліхтариків тягнеться вверх по лісовій дорозі. Вище – хмара, видимість падає до десяти, а місцями і п’яти метрів. Маркування світловідбиваючими цятками видно в останній момент. І так 9 кілометрів наодинці з туманом. Багато ліхтариків лишилось позаду, передні я не рвусь наздоганяти, щоб не витрачати сили на початку. Під кінець туманного траверсу Петроса починаю розмовляти сама з собою про світловідбиваючі елементи і про те, як важливо мати їх на одязі та спорядженні. “У Самурая нема мети, лише шлях”. Довгий-довгий шлях крізь туманний ліс, з якого час від часу несподівано визирають скелі.
Трикутна хібара під Петросом і знов лісова стежина до сідловини. Біжу, просто біжу, намагаюсь не думати ні про що і берегти сили. Мене досі ніхто не обігнав, але і я не наздогнала передні ліхтарики, які видніються в кількох сотнях метрів коли розступається туман. Ліс закінчується, стежка звертає ліворуч. Нестерпно довго в’ється крізь жереп і сосни, і ось нарешті за гілками відніється світло. Перший КП.
Кілька ковтків чаю і біжу до Говерли. Обганяю кількох хлопців на підйомі – ноги пам’ятають рельєф, я бігала сюди з Гаджини по волонтерських справах. “Ну, давай швидше, ти ж вже бігала тут взад-вперед!” – каже внутрішній голос. “Угу, один раз взад і один вперед, і то було вдень без туману”, – скептично відповідаю і далі ворушусь до мети.
Перед виходом на гребінь перед вершиною вдягаю куртку – так порадив Сергій Сапіга, один з кращих бігунів в Карпатах, і був цілком правий. Ще декілька кроків вище і вітер такий, що ледь не вириває у мене палицю з рук. Схил заледенів, на траві крижані надуви. Вітер здуває вліво – в мальовничу прірву. Про біг мова тут не йде, бажано дійти живою. На мені тонка мембранна куртка, флісові рукавички і трейлові кросівки. Це не одяг для такої погоди, але вся інша дистанція пролягає внизу тож вибір очевидний. Відчуваю що волосся і пов’язка на голові вкрились льодом так само як трава під ногами. Вітер дме на обличчя чимось нестерпно холодним. Пальці в рукавичках примерзли до палиць і навряд чи зараз розігнуться. Ніч, туман, видимість метрів десять. Вершина є, бігом на спуск.
Стежка через водоспад. Я не знала що бігтиму нею бо маршрут до останнього мав бути іншим, але за тиждень до марафону тричі пройшла нею з волонтерами, прибираючи сміття з гори. Це допомогло – ноги пам’ятають рельєф, я не встигаю помітити як вже біжу крізь базар в Заросляку. На спуску то я обганяю інших бігунів, то вони обганяють мене. Відчуття змагання мотивує бігти ще швидше.
Другий КП. Дізнаюсь, що я друга дівчина – перша обігнала мене під водоспадом і бігла в кількаста метрах попереду. Вирішую не наздоганяти зараз, бо почуваюсь недобре і стає все гірше – по жіночому, якщо розумієте про що я. На підйомі на Маришевську я знов у лісі одна. Болить живіт, підсвічені ліхтариком стовбури пливуть в очах. Я знаю що це пройде за пару годин, але їх треба пережити і бігти при цьому. Добре що знаю цю стежку навпомацки, бо часто ходжу нею по роботі. Це вже майже тридцятий кілометр, але я не їм нічого крім двох шматочків банана на КП, бо знаю що буде ще гірше. Вверх іду, скрутившись в якусь фігурку щоб менше боліло, вниз примушую себе бігти. Ну не здаватись же, правда?
Кілометрів за декілька стає легше. Рішуче біжу до гірської хатинки Гаджина, вирішивши не зупинятись на КП і нічого не їсти. Швидко відмічаюсь і біжу на фінішну пряму. Дистанція light фінішує вже тут. Щасливі люди. Мені ще 15 кілометрів чи щось біля того, непримітними лісовими стежками і трохи мальовничим хребтом. Починають боліти ноги. Точніше продовжують, але тепер вже доволі сильно. Маршрут вийшов більш біговий ніж класичний, по хребту, і я доволі таки втомилась бігти, але точно планую добратись до фінішу, і бажано хоча би другою. Як можу підбігаю маркованими хащами, місцями перелізаю через повалені дерева і перестрибую струмки по камінчиках.
Так, це вийшов красивий трейл – і суворе зимове високогір’я, і золота осінь, і бігові доріжки майже без перепаду висот, і дрімучі хащі, порослі мохом і оперізані струмками. І світанок. Він тільки починається, небо за лісом світліє і забарвлюється в золотистий колір. Ноги болять нестерпно. Живіт наче пройшов, але тепер паморочиться в голові від голоду. Їсти боюсь щоб знов не почуватись як на Маришевській. Ковтаю воду кожні півкілометра. Насолоджуюсь красою. Так, зараз важко і хочеться вмерти, але потім я буду згадувати як перемагала себе на кожному кроці і надихатись.
Стежка вибігає на галявинкою і з’єднується з іншою. Впізнаю знайомий краєвид – я тут бігала, коли розвідувала маршрут через Чуфрову полонину! Ура, знайомі місця! Сонце вже встало і забарвило золотий осінній ліс золотими променями. Чарівно. Незважаючи на біль у м’язах, біжу. Хребет Косарище і Степанський. А-а-а, ну чому стежка йде через вершини всіх горбочків, ну чому не траверс? А чому такий гак по селу? П’ятдесят кілометрів, п’ятдесят один… Добийте мене хтось і викиньте у річку…
Фініш! Падаю на траву, трамбую в себе дві пєчєньки і чай з медом. Це була дійсно перемога над собою і крок за межі своїх можливостей. Трохи менше десяти годин – 9:49. Минулого разу пробігала 56 кілометрів горами за 12 з гаком годин, тепер 52 за 10. Ну, це краще. І таки друге місце серед дівчат – в лісових хащах мене обігнали двоє хлопців і двох обігнала я, а дівчат не видно, десь позаду.
Теплий душ щоб заспокоїти біль. З дзеркала на мене дивиться щось прекрасне, з потрісканими судинами в очах і на щоках. Від крижаного вітру напевно. Все, тепер добу лежати, їсти, пити і нічого не роб… ой, тобто, писати проект на планшетику. А далі знов в гори, випробовувати себе на міцність і насолоджуватись красивою перемогою над своїми слабкостями…
