Нічний Чорногірський Марафон — Літо 2021.
Хроніки нічного марафону 🌚

Нічний Чорногірський Марафон — Літо 2021

Півгодини до старту. “Ааа, що я тут роблю 😱” Досі не усвідомлюю до кінця, на яку пригоду підписалась. “Десять, дев’ять, вісім…” Та почекайте ж, дайте постояти і похвилюватись ще трошки! Нічний підйом на Петрос. Десь під нами дрімають пухнасті хмарки. Я їх не бачу, бо доволі темно, але душею відчуваю що вони там є. Хочеться зараз лишитись наодинці з горами і відчути їх чарівну нічну енергію сповна.
Потрошку набираю темп і обганяю вереницю ліхтариків, в якій ішла. От тепер тут тільки я і ліс. Так краще. Наздоганяю більш швидкі ліхтарики під вершиною. Дивуюсь, звідки в мені аж стільки енергії. Забігаю на вершину і піднімаю голову в небо. Мати рідна, зірки! Як вони близько стали, можна торкнутись рукою!
Ви колись пробували збігати з Петроса на перемичку? Так, тими скелястими сходинками. А вночі?… Цікаве заняття, скажу я вам. Декілька разів думала, що зараз здійсню граціозний політ і залишу кілька зубів на каменях. Але ніт. Знизу дивлюсь на схил і бачу як він усипаний ліхтариками. Дуже красиво.
Декілька ліхтариків ворушаться вже під вершиною Говерли. Круто, я теж так хочу…Підбігаю під Говерлу. Світає. Під нами таки дійсно сплять хмаринки. Море хмаринок з острівцями гір. Ну краса ж… Сонце встає вже після вершини – спочатку з хмарного моря викочується суворий рожевий шар, а вже за півгодини розпливається теплими жовтими променями.
Магічний тридцятий кілометр. Всі марафонці кажуть що саме в межах цієї дистанції настає втома і потрібно над силу перемагати себе. У мене теж так вийшло. Десь під Бребенескулом починає здаватись, що сил вже нема взагалі, і я не спортсменка а вижатий лимон. Починає нити коліно, яке традиційно болить вже десятий рік. Щось там каже суглоб в ступні, який раніше взагалі ніколи не болів. М’язи відмовляються іти вверх, коліна – вниз. Стискаю зуби і примушую себе рухатись, якщо не бігом то хоча б швидким кроком. З часом звикаю до болю, втома проходить. Навіть трошки добігаю до початку підйому на Піп-Іван. Добре, мені є з чим порівнювати ці крайні два кілометри. Не так давно я піднімалась на засніжений Піп-Іван в епічну бурю і не могла зробити навіть 50 кроків без відпочинку. Зараз легше. Так що не скигли, стара карга, іди на вершину. Добре що організатори встановили там КП з чаєм і медом. З цього дня і назавжди я полюблю мед, він додає сил, виявляється.
Бігти з вершини вже не можу – сильно болить коліно. Іду швидким кроком. Після спуску зі Смотрича коліно взагалі перестає згинатись без триповерхової нецензурної лайки. План з легенькою пробіжкою від полонини до села відпадає. Пішки, бажано не згинаючи ногу. Жесть.
Ставила собі за мету прибігти на фініш о 12, максимум 13 годині, плануючи таки бігти від полонини. В результаті навіть повільно шкутильгаючи приповзла в 12:14. Що ж, непогано.
Треба полагодити себе синьою ізолєнтою, ще трошки потренуватись і ставити нові виклики. Першу годину після фінішу на адреналіні ходжу по кемпу, п’ю чай, займаюсь побутовими справами. Наче не так вже й втомилась. Потім лягаю в ліжко і розумію – вставати звідси я вже не хочу 😄
Але ж це таки переможенька над собою 🤗

Опубліковано
В категорії Трейл Позначено

Автор Аліна Косовська

Тревел-блогер, шукачка пригод.

5 2 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
1 Коментар
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Олександр

Супер! Вітаю!