Ідеальна соло-прогулянка на Мармароси

Похід на Піп Іван Мармароський

… – Ви на Піп-Іван? Вас підвезти до воріт?..

Я щойно вийшла з Білого Слона, де нагороджували нас – призерів вчорашнього марафону – і неспішно крокувала вгору. Після вчорашнього 52-кілометрового бігу іти вверх з наплічником було доволі нелегко, тож коли один з марафонців запропонував підвезти до верхньої Дземброні, радо погодилась. Тепер сумнівів не було – сьогодні я не ночуватиму в колибі на Смотричі, як планувала спочатку, а піду на вершину Чорногірського Піп-Івана і далі, до перших колиб.

Підйом до обсерваторії через Смотрич доволі мальовничий. Але я відвідую його вже не перший десяток разів, тож зараз думаю лише про те, як важко іти вгору з наплічником, до якого ще не звикла спина. Насолоджуватись процесом починаю вже біля вершини, коли помічаю як красиво вона вкрита обледенінням, ніби посипана цукровою пудрою. Нагріта на сонечку багнюка під ногами поступово змінюється заледенілою травою. Знайома стежка приводить до обсерваторії.

Що ж, половина шляху подолана. Тепер вниз, по маршруту яким іду вперше. Карта обіцяє полонину Щівник за шість з половиною кілометрів. Планую сьогодні ночувати в колибі. Чи то через те, що хочеться домашнього затишку, чи тому що проводжу половину життя в наметі і хочеться змінити обстановку. На спуску зустрічаю двох туристів. Дивляться на мене, як на прибульця: “Ми вже три дні ідемо цим маршрутом і ви перша людина, яку ми зустріли!”. Мізантропушка в глибині мого Я радісно плескає в долоні – ми з ним точно не горіли бажанням зустрічати тут натовпи людей.

Традиційно крайні кілометри даються важко – тіло кожною клітинкою розуміє, що скоро відпочинок, і перетворює кожен кілометр на суцільне випробування характеру. Якби я була не я, вже давно би здалась і поставила намет на найближчій рівній ділянці лісу. Але я таки я, тож іду до мети яку встановила собі заздалегідь. Полонина Щівник, і це не обговорюється.

Крайня вершинка перед полониною. Тут невисокі горби, більшість з яких не мають назви. На цьому збудована капличка і стоїть понівечений вітром стенд заповідника. Будівлі полонини вже видніються внизу. Радію, бо їх доволі багато, тож зможу вибрати собі затишне лігво на цю ніч. За горбами саме сідає сонце. Декілька хвилин переконую себе що втомилась і мені вже байдуже на красу, але потім художник в душі перемагає, і я дістаю телефон та стрибаю по схилу в пошуках красивих ракурсів для фото вечірнього сонечка.

Обираю для ночівлі маленьку хатинку з джерельцем у дворі. Тут затишно, як вдома. З кімнати чутно, як надворі дзюркотить кришталево чиста вода. Якщо я колись матиму свій дім, я хочу саме такий звук за вікном. Тут багато хатинок, і навіть є хостел для туристів, але всі вони порожні і безлюдні – не сезон. Сутеніє, і гори залишають мене наодинці з казковою хатинкою під лісом. Я запалюю свічку – її виготовляла на майстер-класі таким самим методом, яким сукали свічки в давнину для освітлення маленьких дерев’яних хатинок на високогірних полонинах. П’ю імбирний чай чашка за чашкою, бо нарешті відчула зневоднення після марафону, і пишу проект на планшеті. Коли набридає, лягаю в спальник і, прислухаючись до струмочка, засинаю.

Ранок. В хаті ще темно, але надворі вже світає. Встаю за кілька хвилин до світанку, бо хочу зняти на коптер перші промені сонця. Далі сніданок, збір наплічника і знов на маршрут – сьогодні по плану 20 кілометрів і ночівля десь у наметі.

Перші п’ять кілометрів стежка в’ється полонинами. Приглядаюсь до хатинок і запам’ятовую найзручніші – вони стануть мені у нагоді взимку під час одної цікавої пригоди. Далі покинутий прикордонний пост, крізь який я тишком пробираюсь на гору Стіг. Подейкують що її заборонено відвідувати, бо на вершину не ведуть стежки, а на спуску легко заблукати і потрапити в Румунію, але я обережно виповзаю на вершину, посміхаюсь румунському прикордонному стовпчику і так само непомітно збігаю вниз.

Широка дорога довго тягнеться лісом. Вона траверсує невеликі порослі лісом вершини. Можна іти стежкою через них, але зараз в цьому нема потреби, тож вдягаю навушники і три години іду дорогою, поринувши в свої думки та монотонно переставляючи ноги. Коли ж на обрії з’являється щось красиве, піднімаюсь на стежку та іду до вершини.

Гора Неняска. Витягнута вздовж маршруту вершина, з якої відкривається цікавий краєвид на румунські гори. Її ще можна траверсувати, але наверху вже значно красивіше. На наступній горі – Неняска Мала – дорога сходиться зі стежкою і далі йде вершинами. Не чекаючи перетину, спускаюсь на дорогу через красиву вертикальну скельку. Несподівано помічаю на зачіпці, за яку схопилась рукою, цікаву квіточку. Виявляється це кам’яна троянда, яка утворює ніби суцвіття із листя, забарвивши його краї білими смужками.

Сонце обіцяє сідати за годину. За попереднім планом я маю пройти ще одну вершину і скинути висоту на ночівлю в зону лісу. Погода ідеальна – повний штиль і безхмарне небо. Хочеться сидіти і дивитись на красу, нікуди не поспішаючи. Вирішую прислухатись до бажань і ставлю намет на наступній вершині – горі Межипотоки. Тепер, сидячи в ньому, можна дивитись на Чорногірський хребет, залитий променями вечірнього, а завтра і ранкового сонця.

Ніч видалась теплою. Сонце до останнього гріло стінку намету, а температура за ніч так і не опустилась нижче нуля. До головної мети – гори Піп-Іван Мармароський – лишилось тринадцять кілометрів лісовою дорогою. Вверх-вниз. Натхненна світанком і свіжим імбирним чаєм, проходжу їх доволі швидко. На днях трохи травмувала руку, тож тепер тримаю трекінгову палку, непристойно виставивши середній палець в бік Румунії. Вибачте, румуни, то не спеціально 🙂

Біля гори – численні прикордонні стовпчики і багато мальовничих стоянок з вогнищами. На кожній – велика гора сміття. “Так, треба це якось прибрати. Тільки як це винести звідси, якщо до найближчого села більше п’ятнадцяти кілометрів, а до Румунії – два кроки вліво…”

Лишився фінальний штурм вершини. Спочатку треба подолати круту стежку “в лоб”, далі вийти на вершинний гребінь і довго йти ним над скелястим урвищем, то скидаючи висоту, то піднімаючись вверх. Я вже була на Піп-Івані Мармароському багато років тому. Піднімалась з колегою, розвідником із суміжного екіпажу. Він прекрасно вмів насолоджуватись процесом але не перемогою, тож ми провели на вершині аж дві хвилини, півтори з яких він вперто переконував мене що мета досягнута і вже давно пора спускатись.

Сьогодні це моя і тільки моя вершина. Сьогодні я буду сидіти тут стільки, скільки захочу. Дивитись на химерні схили і далекі гори, підсвічені ніжно-блакитним, пити імбирний чай з медом і заїдати горішками. А потім прив’яжу свій прапор до вершинного стовпчика, щоб його яскраві кольори було видно аж з Румунії, і неспішно піду на спуск. Чому я люблю ходити соло, питаєте ви? От саме тому, що я можу повністю віддати себе горам і обмінюватись з ними енергією наодинці.

З вершини спускалась повільно, намагаючись дихати красою якомога глибше. Гори іноді підкидають чудові ідеї на спуску, провітривши думки і звільнивши місце для чогось нового. Так вийшло і зараз – вже на спуску в зоні лісу я здогадалась, як саме організувати експедицію щоб витягти сміття з мармароських глибин було можливо і навіть цікаво. Що ж, великому еко-табору на Мармаросах бути, десь влітку.

Сонце збирається сідати за півгодини, коли я виходжу на галявину де запланована ночівля. Цього разу я просто ідеально використовую світловий день – встаю перед світанком і іду до заходу сонця, встигаючи по світлому розкласти намет і приготувати вечерю. Сьогодні розкладу вогнище – це не обов’язкова складова соло-походу, бо я цілком можу зігрітись у спальнику, але іноді приємно посидіти біля вогню до самої ночі, аж поки не захочеться застрибнути в спальник і задрімати, ще відчуваючи теплі язики полум’я на щоках.

Вже темніє, коли на галявину піднімається ще один турист. Запитує, чи далеко до колиб. Раджу йому лишитись тут – мізантропушка в душі схвально мовчить, напевно відчуває що такий самий соло-турист буде цікавим співрозмовником для сьогоднішніх посиденьок біля вогню.

Скільки тут зірок! – захоплено промовляє він, закінчивши розкладати намет і підійшовши до вогнища. Піднімаю очі в небо – дійсно, ось що я забула зробити цього разу, так це насолодитись зірками. Вогонь лагідно гріє долоні, а я тим часом мрійливо дивлюсь на мільйони цяточок десь далеко-далеко в чорній безкінечності. Буденні думки тікають з голови і лишають відчуття легкості. Чекаю поки догорить вогнище, спілкуюсь з нічним гостем про сходження на вершини світу і перебираюсь у спальник, щойно полум’я поступається місцем темряві ночі.

Сон в наметі особливо затишний і теплий, незважаючи на заморозки надворі. Мені сниться дитинство і бабуся, яка смажить мої улюблені відбивні. Смакую уві сні кожен шматочок – напевно, побічний ефект від трьох днів на субліматах. Прокидаюсь з щасливою усмішкою на обличчі, ніби от дійсно збігала вночі в безтурботне дитинство і поїла бабусиних смаколиків. Умиваюсь холодною джерельною водою, вертаюсь в реальність, гризу горішки з чаєм, збираю чиєсь сміття на галявинці у вже вільну від продуктів торбинку і починаю спуск в Ділове.

… Село. Гори лишились десь далеко позаду. Тут розмірено плине звичне життя, лагідно підсвічене ранковим сонцем. Здається, всі ці попередні дні були просто сном. Сном в теплих кольорах світанку над білим інеєм на траві, який легким вітерцем промчав поміж скелястими вершинами і дзюркітливими струмками…

… Сонце пробивається крізь вікно яскравими і теплими променями. Знов дзюркотить вода, на цей раз вже тепла – в душі у хостелі. Ловлю теплі краплі, підсвічені сонцем, і радію мов дитина, сама не знаючи чому. Наприкінці спуску, за вісімсот метрів від траси, мене підібрав місцевий гуцул і підвіз прямо до Рахова, пригостивши кавою і розповіддю про кавові традиції в його родині по дорозі. В хостелі в моїй кімнаті двоє хлопців – студент із Польщі і турист із Чернівців. Перший зайнятий онлайн-навчанням, другий знає багатьох моїх колег по волонтерству і туризму. А ще за годинку я вийду у місто, вип’ю великий стаканчик капучіно, куплю важелезні ковані дверні петлі і буду гордо крокувати вулицею з ними у руках, по-весняному розстібнувши пуховку і гріючись на сонечку. Завтра маю піднятись на Говерлу і доробити двері у притулку, а поки що насолоджуюсь цими на диво ідеальними днями свого життя…

Автор Аліна Косовська

Тревел-блогер, шукачка пригод.

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі