Дощовий трейл з Ґаджини

Дощовий трейл з Ґаджини

Досі вважаєте біг нудним одноманітним заняттям? Тоді ласкаво просимо в трейл.

Трейл – це гірський біг або біг по пересіченій місцевості поза дорогами. Трейл в Карпатах – це можливість побачити багато краси за малий проміжок часу, незабутні пригоди та враження, подряпини і синці, біль в м’язах на наступний ранок і багнюка на всіх частинах тіла, добре якщо лише ззовні. Одна пробіжка – це море емоцій, декілька стихій, які змінюють одне одну в лічені хвилини, неймовірна краса, перепад висот близько кілометра і температури повітря – на десяток градусів.

… Сьогодні весь день в Ґаджині йшов дощ. Я сиділа в кемпі Білий Слон, намагалась дистанційно працювати в смартфоні і поглядала у віконце з надією на хорошу погоду. Ненавиджу сидіти на місці коли навкруги краса, але ходити в тумані, злобно визираючи з-під капюшона, теж не найкраща ідея. Як тільки погода пообіцяла бути кращою, вдягнула термобілизну і вирушила до пригод. 15:19. Ну ок.

До полонини Ґаджина бігла легко, незважаючи на набір висоти – напевно зарядила внутрішню батарейку на повну, поки сиділа в теплі і затишку. На Маришевській лежала пухнаста хмаринка відтінків сірого. “Нащо я пхаюсь вверх, туди де лежать хмари?” – запитала себе, і далі побігла вверх.

Казковий ліс біля кринички Довбуша. Тут вже складно бігти, бо підйом став крутішим, але все ще легко стрибаю вверх по камінчиках. Камені навколо поросли мохом і нагадують фільм про хобітів. Обожнюю цей ліс, безмежно.

В верхній Ґаджині нема людей. Аж незвично, зазвичай тут часто зустрічаєш бажаючих подивитись на унікальні скелясті Шпиці. Десь біжу, десь швидко іду вгору, поглядаючи на самі скельки Шпиць, що дражняться з-за туману. Вони найбільш красиві в таку погоду – із білої порожнечі несподівано з’являються гострі вежі каменів, вистругані стихією. Аж ось на спуск іде одна група в дощовичках. Пропускаю їх і далі біжу наодинці з туманною красою.

Підйом на вершину. Поки долаю цю круту стежку, намагаючись прискоритись хоч трохи швидше звичайного кроку по слизькій мокрій землі, підступна хмарка прилягає відпочити на гору і огортає її туманом. Ну от, ми так не домовлялись, я красу хочу…

Краєвиди на вершині безмежно прекрасні – біле Нічого, багнюка під ногами і мокрий жереп. Ще думала, бігти хребтом чи зробити маршрут нижче, тепер рішення очевидне. Біжу на спуск через Маришевську в Бистрець, звідти зроблю ще гак на Косарище і вернусь в Білий Слон. Має вийти щось близько 20 кілометрів, саме моя денна норма.

Не так давно я пішки спускалась через Маришевську в таку саму вологу погоду з трекінговими палками і сварилась на цей маршрут через затяжну слизьку стежку без каменів. Саме тому вирішила сьогодні бігти ним без трекінгових палиць. Вчора водила туристів цією ж стежкою, і ми йшли у хмарі до самого лісу. Сьогодні так само біжу в хмарі – ліс близько, а вона не збирається закінчуватись. Дежавю.

О, ліс. Тут можна прискоритись до самого Бистреця – дорога всипана каменями і голками смерек, не надто слизька і веде тільки вниз. Біжу швидко, лише встигаю перестрибувати камені і канави та трохи гальмувати на надто сипучих схилах. Коліна нагадують що гальма не зовсім справні, але нічого, потерплять, душа прагне бігти.

Село Бистрець. Направо іде підйом в Ґаджину, але мені поки що не туди. Біжу ще два кілометри вниз по селу. Годинник підказує що це вже п’ятнадцятий кілометр. Ну й добре. На третьому місточку поворот направо, від нього стрімко вверх в’ється дорога на Косарище. Повзу вверх.

Важливо не пропустити стежку, яка йде направо від дороги, траверсує схил безіменного пагорба листяним лісом і виводить на полонинку. Тут зустрічають двоє коней, з нерозумінням дивлячись на цю істоту яка для чогось несеться горами. Хмарки в небі творять щось химерне. З одного боку чорні дощові, з другого падає дощ, за спиною – клаптик чистого неба, підсвічений променями. Пробігаю коней, пробігаю через стадо коров, пробігаю повз здивованого гуцула, перестрибую огорожу і біжу крайній кілометр до вершини Косарища.

На вершині стоїть мобільна вишка і майорить прапор. Гора невисока, але легка і дарує гарні краєвиди. За сто метрів від вершини в очі кидається сяйво зліва внизу. Повертаю голову і бачу маленьку веселочку, яка причаїлась між горами і світиться так яскраво, як ніколи не світились веселки в моєму житті. Вона не тягнеться через все небо а лише маленькою дугою увінчує клаптик сонячного світла, який дивом опинився в цих дощових горах відтінків синього та сірого. Веселка, неймовірні хмари, рідний прапор на вершині… Це ніби ключ маршруту, якась винагорода, яка була підготована горами за всі випробування. Така як медаль фінішера на марафонах, тільки від самої природи, частиною якої ти стаєш.

Вершина. Спуск. Біжу три кілометри до Бистреця на одному диханні, далі не крутий, але затяжний підйом до каплички і більш крутий – до Білого Слона. В ніс вдаряє прохолодний аромат хвойного лісу. Ну, так, це гори а не моя Авдіївка, де “стежка здоров’я” якою ми бігаємо прямує до коксохімічного заводу. Треба переїжджати в Ґаджину, заради такого повітря я готова змінити крос по рівній стежині на кілометрові перепади висот. Дихається неймовірно легко, навіть нема задишки на крутих підйомах, хоча не так давно хворіла і задихалась навіть при розмові. Ото вже магія гір.

Добігаю до кемпу. 24,5 км. 19:06. Пробігла за 3 години 47 хвилин. Відчувається втома і біль у м’язах, але душа хоче танцювати від побаченого і відчутого.

Опубліковано
В категорії Трейл Позначено

Автор Аліна Косовська

Тревел-блогер, шукачка пригод.

5 2 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі