Мальовничі кручі, блакитне небо і широке водне плесо… Красиво, правда?
Але насправді це місце несе в собі доволі сумну історію.

 

На місці цієї водойми раніше було село Бакота. В 1981 році рядянською владою було прийняте рішення про створення гідроелектростанції на Дністрі, і, відповідно, створення водосховища на місці десятків сіл Хмельниччини та Вінничини. Мешканці цих населених пунктів повинні були в примусовому порядку власноруч знищити свої хати і викорчувати дерева в своїх садах, а потім заново будувати життя в інших селах України. Найбільш мальовнича затока утворилась на місці Бакоти, і досі вона носить цю назву в пам’ять про поховане під водою село.

 

Місцеві розповідають що іноді з хвиль Дністра досі видніються хрести церков, а дерев’яна капличка після затоплення взагалі спливла на поверхню і довго, мов привид, тинялась між берегами. Не знаю, чи правда це, але коли пливеш водоймою дійсно складається дивне відчуття занурення в історію.

 

Панорамка зроблена на квадрокоптер Mavic 2 Zoom завдяки всім богам, які мене почули і подарували кілька годин гарного неба між дощами і туманами. Це звісно була не єдина пригода – добратись до Бакоти автостопом з Донеччини теж виявилось завданням нелегким, проте цікавим.

 

«Найтемніша ніч завжди буває перед світанком»

І чомусь саме в таку найтемнішу ніч я маю іти сім кілометрів через ліс пішки, бо нема в селах Хмельниччини попутного транспорту посеред ночі. Потім ще півгодини спостерігати, як лелека видзьобує собі сніданок з поля в променях світанку, і аж після того нарешті дочекатись попутної машини. Настільки замерзнути і втомитись під час цих мандрів, що потім солодко задрімати у вантажівці Укрпошти і проспати свій поворот. Вертатись назад зайві 30 кілометрів, насолоджуюсь краєвидами Кам’янець-Подільського в тумані, змішаному з сонячними промінчиками.

 

На туристичній мапі біля повороту на Бакоту був позначений кемпінг на березі затоки. Насправді там виявились чиїсь дачі, перегороджені шлагбаумами і воротами. Але мені пощастило зловити попутку у вигляді власника однієї з дач, і він благополучно завіз мене на закриту територію. Я знайшла на краю дач якийсь покинутий шлагбаум, перелізла через нього і подерлась в ліс. Там, над самою водою з видом на скелі, поставила намет і вмостилась спати, бо після 23 годин дороги мальовничі куточки виглядали не такими вже й мальовничими.
Прокинулась в обід, вилізла з намету і скептично подивилась на скелю на протилежному березі. Вона мене не надто надихнула, тому я дістала коптер і полетіла шукати чогось більш цікавого. Погода згадала всі закони подлості і нагнала чорних хмар, тому нічого захоплюючого дух з того польоту не вийшло. Знайти щось неймовірне красиве допомогло невеличке плавання на середину затоки – коли лежиш на воді і бачиш з усіх боків навколо себе скелі і пагорби, нарешті починає з’являтись бажання змінити світ.

 

Зміну світу вирішила почати зі скельного монастиря. До нього потрібно було далеченько іти, але результат того вартував – і красиві скелі над водою, і смачна джерельна вода замість пляшки мінералки з заправки, і погода, яка нарешті оцінила мої старання і подарувала красиве небо з прохолодним вітерцем.

 

Виповзаючи з Бакоти, зловила попутку до Кам’янець-Подільського. Це одне із міст, яке я автоматично недолюблюю – навколо нього нема об’їзної дороги, а місто велике, пішки не перейдеш. Завезли мене в центр на якесь перехрестя, висадили разом з непідйомним наплічником на травичку, і поїхали собі в якийсь інший бік. Стала я міркувати, як вибратись з міста на дорогу, не витративши на це задоволення весь залишок відпустки, і не придумала нічого розумнішого, ніж стати на найближчій автобусній зупинці в напрямку Коломиї прямо посеред міста і намагатись зловити попутку, поставивши перед собою свій рюкзачок розміром з мене для мотивації.

 

З попутками звісно ж нічого не склалось, проте знайшовся небайдужий перехожий який побачив всю цю жесть, підійшов і запитав куди мені їхати і чи не потрібен нічліг. Виявилось, він теж запеклий мандрівник і автостопер, а ще займається каучсерфінгом – це така програма, коли ти можеш безкоштовно пожити в добрих людей в будь-якому куточку світу, а потім запросити когось пожити у себе. Я відчайдушно захитала головою, але попросила допомогти викликати таксі, змирившись з думкою що краще розпрощатись з грошами на їжу, ніж провести ніч на вулиці Кам’янець-Подільського. Хлопець викликав таксі, сам пояснив водію в яку глухомань мене відвезти і сам розрахувався за проїзд, хоча я наполягала що заплачу сама. Поки ми чекали машину, багато перехожих з ним вітались і перекидались кількома фразами про щось добре і світле. Напевно, це був такий самий янгол-охоронець Кам’янець-Подільського, яким я намагаюсь бути для своєї Авдіївки.

 

Круговорот добра в природі – він таки працює.
Ну а гарні куточки України, в які він допомагає потрапити – тому підтвердження.

 

Аліна Косовська