Автівкою крізь вир життя

Мандрівка у Львів

… Розпечені степи Дніпровщини та Кіровоградщини плавляться від спеки. Гарячий вітер вихором залітає у відчинені вікна автівки, але не рятує від невблаганного сонця. Намагаюсь медитувати під монотонний шурхіт асфальту та свист вітру, споглядаючи як могутні колеса джипа штовхають нас вперед сірою рікою автомагістралі. З Вінницької області клімат стане м’якшим, прохолоднішим. В дорозі з війни на захід ця ділянка – Кропивницький та Умань – завжди дається найважче.

Ближче до Умані рівнинна місцевість складається зморшками. Поля, засіяні житом та соняхами у формі рівних прямокутників, химерно здіймаються вниз та вгору – так, ніби їх спочатку посіяли на ідеальний рівнині, а потім зім’яли цей клаптик планети. Далі дорога приводить до все більш горбистої місцевості. Черкащина плавно перетікає у Вінничину з її приємним вологим кліматом та листяними лісами обабіч автобану.

В цій дорозі я заново вчусь жити. Раніше, до 24 лютого, я не відчувала страху, роблячи звичайні побутові речі. Тепер, ледь не загинувши, я почала боятись всього. Замість насолоди від кермування авто все частіше відчуваю холодок по шкірі та сполохано пригальмовую на крутих поворотах. Та впевнена в собі дівчинка, яка чітко розраховувала кожен свій рух та насолоджувалась кожним вдихом, зникла безвісти. Тепер тут сполохане створіння, яке побачило смерть занадто близько і боїться всього, що може хоч якось наблизити до ще одної зустрічі з нею.

З кожною сотнею кілометрів страх меншає. Серпантин дороги приємно в’ється прохолодними лісами Хмельниччини, і я вже майстерно залітаю в повороти на швидкості. Стиль водіння на заході разюче відрізняється від сходу – тут повільніші машини чемно поступаються дорогою швидшим, а ті в свою чергу “дякують” сигналами аварійки. Ще з околиць Вінниці остаточно потрапляю в потік доброзичливої атмосфери заходу та з насолодою пливу химерною рікою іномарок, жигулів та вантажівок, гармонійно вписуючись у ритм. Простягаю руку назустріч вітру у відчинене вікно. Я тут. Я дихаю. Я жива. Це неймовірно!

На Тернопільщині вечоріє. Горбиста місцевість Львівщини зустрічає нас зовсім ввечері – спочатку села, розкидані обабіч дороги, солодко позіхають в золотавих променях, а вже за годину весь краєвид загортається в рожево-фіолетову ковдру і лише хрести храмів височіють поміж напівпрозорими пагорбами синьо-пурпурних відтінків.

Усміхнений дядько заправляє мій джип до повного на в’їзді до Львова, ввічливо перепитуючи спосіб оплати та допомагаючи вставити пістолет у бак. Як це приємно після вічних сварок за бензин на сході! Несподівано, але сьогодні я вперше проїхала за кермом трохи більше тисячі кілометрів без зупинки, і мене це надихає. Місто Лева вже засинає, і в світлі ліхтарів та фар виринають знайомі обриси старовинних будівель. Вимикаю музику та прислухаюсь до стуку коліс по бруківці. Це особливий львівський звук, який означає наближення такого потрібного мені затишку, запашної кави в горнятку, провулочків із минулого тисячоліття та вічно прохолодних парків з фонтанами.

Привіт, Львове, давно не бачились…

Автор Аліна Косовська

Тревел-блогер, шукачка пригод.

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі