Альпзбори в Карпатах (лютий 2021)

Смереки в снігу

День 1.
Початок альпзборів

Навчаємось правильно користуватись спорядженням, облаштовуємо побут в базовому таборі. Погода чарівна. З табору видніється Петрос – одна з наших вершин. Його засніжена вершина відблискує на сонці, а з західного схилу в небо здіймається хмаринка. Ну, або вітер так здуває сніг. Неймовірна краса і вже хочеться піднятись туди і стати її маленькою невагомою частинкою.

Більш досвідчені колеги підказують маленькі хитрощі комфортної роботи в зимових горах. Не героїчно гріти пальці в рукаві, а одягти флісові рукавички. Не мружитись від сонця, а вдягнути окуляри. Зовсім не страшно і зовсім не холодно. Я сиджу на дерев’яній гойдалці, підвішеній високо-високо на смереках, і злітаю над прірвою. Під ногами зелені смереки, білий пухнастий сніг і веселий струмок. Нема ні зв’язку, ні різних побутових турбот, нічого. Почуваюся найщасливішою людиною на планеті.

День 2.
Сходження на Говерлу

Ранній підйом о 4 годині, перевірка спорядження, чай в термос і старт. Верениця ліхтариків тягнеться схилом, порослим смереками. Звикаємо до погоди, іноді зупиняємось і знімаємо зайвий одяг, який з переляку натягнули на себе в базовому таборі. Раз на два-три кілометри робимо привал і п’ємо чай. Чай з лимоном – хай навіть одна кришка термоса на чотирьох – незамінна річ в зимовому сходженні.

  • Як самопочуття? – питає керівник групи.
  • Повно сил і енергії!
    Дійсно, сил стільки, що хочеться на одному диханні пробігтись всіма вершинами. Навіть глибокий сніг і слизький схил під ногами не виглядають проблемою.

На полонині розділяємось на кілька груп, в залежності від підготовки і швидкості руху. Я іду з трьома альпіністами з Києва – вони, як і я, ходять швидко та знають Карпати краще за власний дім. Обганяємо частину групи, яка неспішно пішла вперед нас, лишаємо позаду натовп новачків і натхненно рухаємось в напрямку вершини.

Вже світло, але сонця ще не видно – воно встає за вершиною Говерли і вже освітило кілька її метрів в теплий персиковий колір. Я з нетерпінням чекаю поки сонце встане вище, бо вже знаю – його затишні золотисті промені заряджають мою внутрішню батарейку і додають життєвих сил. Їх поки що вистачає, але ж хочеться зарядитись на кілька місяців вперед, до наступного виїзду в гори. Сонце не поспішає, проте все ж чує мої мрії – за півгодини і ми, і воно піднімаємось вище і зустрічаємось поглядом з теплими променями, які грайливо хапають нас за руки крізь засніжені гілки смерек. Намагаюсь сфотографувати світанкову красу, але камера не передає навіть десятої її частини. Не варто витрачати дорогоцінні хвилини щастя, краще сховаю телефон і буду записувати враження в свою пам’ять. В такому разі їх не покажеш друзям на рівнині, але натомість завжди можна буде закрити очі і повернутись в ці незабутні відчуття.

Лісова стежка закінчується і ми виходимо на льодову порожнечу. Перед нами стрімкий підйом вверх, далі перехід вузьким хребтом, невеличкий спуск і сімсот метрів стежки над прірвою. Вся ця краса відблискує синім – рослин тут вже не видно, є лише сніг і лід. На цьому відрізку маршруту сонце знов ховається від нас за вершиною, тож ми ідемо в холодній сірій тіні. Поки піднімаємось до хребта, милуємось сніговими карнизами. Вони гарненькі, головне помилково не зайти на них, коли будемо наверху. Піднімаємось вище і зупиняємось, щоб зняти передостанній шар одягу – сонце пече настільки сильно, що далі ми йдемо лише в термобілизні і почуваємось комфортно. І чому раніше зимові сходження асоціювались у мене з пуховками, обмерзлим волоссям і заледенілими пальцями?..

Робимо привал в колибі біля стовпчика під вершиною. До мети лишилось сімсот метрів крутого підйому. Збираємо волю в кулак і силу в м’язи, п’ючи чай з лимоном і снідаючи канапками. До вершини добігаю на одному диханні. Раніше цей відрізок давався тяжко і без снігу, а тепер я навіть не встигла втомитись, спасибі моїм пекельним тренуванням на рівнині.

Протягом години підтягуються наші донецькі колеги. Перекидаємось кількома словами і починаємо спуск щоб не створювати натовп на схилі. Далі чекаємо групу в колибі, топлячи сніг на свіжий чай. Коли з вершини спускаються інші альпіністи, виявляється що пальник з базового табору взяла лише я, а в них вже закінчився і чай, і вода. Лишаю їм пальник і посуд в колибі і разом з киянами спускаємось далі.

Вершину добряче замело снігом – кілька метрів висотою, не менше. Ледве видніється верх металевого хреста, вкритий чудернацьким льодом, і вкрита льодовими надувами верхівка стели. Біля неї хтось викопав снігову печеру для ночівлі. Сідаю під хрестом, схрещую ноги, закидую голову і дивлюсь у небо. Життя прекрасне, гори чарівні, це неймовірно! Чекаю поки підтягнуться київські колеги, п’ємо чай з термосів, фотографуємось і чекаємо інші групи. Щоб даремно не витрачати час, відкопуємо льодорубами тризуб з прапорами. Так вершина виглядатиме гарнішою.

Непомітно для себе помічаю, що перестала боятись спуску. Раніше це була найстрашніша частина сходження. Я завжди йшла вниз дуже повільно і панічно боялась впасти. Цього ж разу хутенько біжу вниз і насолоджуюсь тим, що звільнилась від чергового непотрібного страху. Радію як дитина, обходжу протоптані стежки пухнастим снігом і лише обережно поглядаю щоб не стати на карниз. Не знаю, куди і чому подівся страх спуску, але це однозначно перемога сьогоднішнього дня.

Вертаємось в базовий табір. О, аби ви тільки знали яке то невимовне щастя – зняти з себе черевики! Трохи приходжу до тями і починаю відчувати як пече шкіра на обличчі. Ну звісно, мала б здогадатись що сонце разом зі снігом творять дива і треба було взяти сонцезахисний крем.

День 3
Тренування на схилах Петроса

Після сходження відновлюємо сили. Я прокидаюсь о восьмій годині. Спала погано – дається взнаки втома і незвичний температурний режим. Чай з лимоном, льодяник від горла і вівсянка допомагають повернути любов до життя і натхненно збирати наплічник на тренувальний вихід. В планах на день – легка 13-кілометрова прогулянка до підніжжя Петроса, тренування з льодорубами і пошук нестандартного маршруту на вершину для завтрашнього сходження.

Неспішно виходимо по обіді. Трохи незвично не бігати на вершину одним разом, як в туризмі, а поступово, крок за кроком і день за днем, ставати єдиним цілим з горою. Я вже чітко розрізняю лінії маршрутів, впізнаю на схилах сліди свіжих лавин, знаю як оцінити стан снігу і в який час доби краще зробити сходження.

Погода чудова, проте вже на полонині відчувається холодний вітерець. Ми сьогодні не йдемо на вершину, а точніше не доходимо до неї трохи менше кілометра. Нам потрібен схил одної з найвищих гір країни – просто для того, щоб спеціально зірватись на найбільш крутих його частинах і навчитись затримувати себе льодорубом, летячи вниз. Починаю боятись спусків ще менше і навіть отримую задоволення від кувирків засніженими схилами. Невже це я, та сама дівчинка яка всього кілька років тому боялась кожного кроку в горах?…

Спускаючись в базовий табір, знаходимо нові струмки поперек нашої дороги. Сніг і лід потроху перетворюються на грайливі потічки. Це той чарівний момент коли нам пощастило зустріти весну в горах. Попереду ще тиждень на маршрутах, тож зможу насолодитись зміною пір року сповна.

В таборі помічаю що стала більш спокійною. Таке відчуття ніби потроху вичерпую надлишок енергії та вивітрюю зайві думки. Я вже не забуваюсь повністю, ідучи в гори, але все ще викидаю з голови непотрібний мотлох і звільняю місце для нових вражень та знань. Сил поки що багато, тож на завтрашній день планую сходження нетрадиційним складним маршрутом на Петрос з київськими альпіністами, а потім траверс від вершини до вершини Говерли з донецькою командою. Хочу відчути той стан коли приповзаєш в табір і не можеш знайти в собі сили навіть щоб зняти черевики. Раніше такий був часто, а тепер, завдяки правильним тренуванням, я зовсім не втомлююсь. Варто спробувати щось складніше.

День 4
Теплі відтінки сірого і дві вершини

Вранці виходимо з табору без особливого ентузіазму. Надворі ще темно, трохи болить горло, прохолодно і згадується втома від попередніх днів. Знаю що на основному маршруті стане легше, тому збираю волю в кулак і змушую себе іти до підніжжя.

За пару годин світає. Ми ще ідемо в зоні лісу, тож бачимо лише помаранчеве небо над смереками. Воно віддзеркалюється на підмерзлому снігу і забарвлює його в незвично теплі відтінки. Настрій одразу піднімається – хочеться жити, змінювати світ, ну і звісно бігти на вершину. Що ж я за звірятко таке, що харчуюсь енергією сонця?..

Виходимо до підніжжя ще в сутінках. Небо вже світле, але сонця не видно. Вдалині видніється димка і нитки сірих хмар. Ловлю себе на думці що небо зараз не чисто блакитне, а таке, ніби змішували синій колір з білим брудним від чорного пензлем і випадково добавили в колір легкий відтінок сірого. Якби я лише знала скільки поєднань різних кольорів з відтінками сірого мені доведеться побачити сьогодні, та якими гарними вони бувають!

Наш сьогоднішній маршрут на Петрос – не стандартний і навіть не офіційний 2А кулуаром. Ми пробуємо пройти північно-західним схилом. Це крутий сніжно-льодовий маршрут, місцями перерізаний слідами свіжих лавин. Обережно, крок за кроком, перевіряючи стан сніжного покрову, піднімаємось до вершини. Льодоруб – нога – друга нога – знов льодоруб. Декілька годин таких монотонних рухів перетворють нас на єдине ціле з горою. Тим часом псується погода – з півдня смугами прилітають ті самі сірі хмаринки і, пролітаючи повз нас, збираються в химерний візерунок ближче до Говерли. Неймовірна краса.

Чим ближче до вершини, тим сильнішим стає вітер. Він вже старається здути нас зі схилу, а ми натягаємо капюшони і тримаємось з останніх сил. Маршрут поки що проглядається добре, ми обережно обходимо тріщини в снігу які грозяться перетворитись на лавини і організувати нам швидкісний спуск. Біла кругла хмарка накриває Говерлу і створює над нею яскравий німб. Вирішуємо що це добрий знак, збираємо залишки сил і нарешті виходимо на вершину.

Я піднімаюсь перша. Поки кияни долізають крайні метри по схилу, роблю пару кроків і переможно забиваю льодоруб в заледеніле щось. Дійсно, вершина цінується значно вище коли шлях до неї настільки важкий і моторошний. Вітер приганяє на гору сіру хмаринку. Видимість падає до 50 метрів. Петрос, суворий самостійний красень-двотисячник, знов показує свій характер. П’ємо чай з термоса, сховавшись від непогоди в капличці, і починаємо спуск класичним маршрутом. Хмарки розвіюються так само швидко як з’явились. Петрос відпускає нас, лагідно всміхаючись променями услід. З хмаринок, забарвлених в різні відтінки сірого, вириваються золоті промені зимового сонця. Чарівне поєднання.

Після спуску не вертаємось в табір а одразу йдемо траверс до Говерли. Спочатку маршрут пологий і мальовничий, проте після сідловини перетворюється на траверс крутим засніженим схилом. Смереки, що ростуть вище, саме вирішують потягнутись після зимового сну. Сніг з їхніх лап котиться схилом і грозиться збити нас із ніг. Починаю розуміти чому цій стежці присвоїли альпіністську категорію і намагаюсь швидше пробігти до колиби під Говерлою.

Стежка над прірвою, що веде на вершину Говерли, позавчора здавалась коротшою. Після складного сходження і траверсу кожен крок дається важко, навіть незважаючи на те що наплічники ми лишили в колибі. Виходимо, робимо фото і одразу спускаємось. Вітер намагається зіштовхнути нас на сніговий карниз, але ми не здаємось. Фізичних сил вже зовсім нема, тож ідемо лише на силі волі. Її теж корисно тренувати, і гори – найкраще місце для таких вправ.

Крізь сірі хмаринки пробиваються промені вечірнього сонця. Вони спочатку золоті, потім більш помаранчеві. Далі ми спускаємось до лісу і не бачимо всієї краси вечірніх гір. Лише в один момент небо над смереками забарвлюється в помаранчево-багряний градієнт. Сил все менше, але ми надихаємось кольорами сонця і на залишках сил приповзаємо в базовий табір. Перемога.

Говерла, лютий 2021

Автор Аліна Косовська

Тревел-блогер, шукачка пригод.

5 1 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
1 Коментар
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Наталія

Згодився ж Вам цей досвід у проходженні ЗТШ! Цікаво, чи вже тоді Ви думали про нього? Гарно пишете