Щоденник сходження на Петрос по альпмаршруту 1Б (класиці) і 2А (кулуару) в двійці та волонтерських походеньок горами.

День 1

Їдемо до Козьмещика. На Львівщині місцями хмарно, але чи з наближенням до Карпат, чи просто ближче до обідньої пори хмари поступаються місцем сонцю і чистому небу. За перевалом вже зовсім сонячно, і розкидана по гірських схилах Лазещина відблискує у всій своїй засніженій красі.

Дорога від Лазещини добре розкатана, джип заїжджає без будь-яких складнощів. Паркуємось біля круглої колиби. Відкриваю двері і розумію, що перевзуватись треба в машині. Кинутий в сніг черевик одразу потопає сантиметрів на двадцять. За кермом я вдягала осінні черевички, але тут їм не місце, тож взуваю зимові одразу в джипі. Тепер гамаші, окуляри – бо сонце навіть на такій висоті може пошкодити очі – і гайда до пригод.

Сонце сідає за Петросом, тому наш східний схил і полонина Головчеська опиняються в тіні незабаром після обідньої пори. Одразу стає відчутно холодніше, але я вже добігаю до полонини у флісці і тонких рукавицях, щоб не гаяти час на перевдягання. Зупиняюсь біля нижньої колиби в лісі, щоб підготувати тару для води – вище має бути два джерела. Пізніше виявляється, що перше джерело сховалось глибоко під снігом, а друге – те яке завжди виглядає як бурхливий водоспад – теж замерзло і втікло в замети, лишивши маленьку протічну ванночку біля стежки. З неї непогано набирати воду, але потрібен кухлик, бо великий чотирилітровий мішок незручно мостити в маленький крижаний отвір.

На полонині вже панує вечірня прохолода, хоча пасма гірських хребтів вдалині все ще залиті сонячним світлом. Поки облаштовую побут в верхній колибі, піднімається Вячеслав . Небо забарвлюється в тепло-багряні кольори, а вже за півгодини гори засинають. Ми рубаємо дрова, розкладаємо спорядження, вечеряємо, плануємо вранішній вихід і засинаємо разом з горами.

День 2

Підйом о 5:30. В горах важливо вміти швидко зібратись, аби не довелось вставати в четвертій годині. Чай з термоса, приготований заздалегідь звечора, в цей самий час на пальнику готується інший чай – на вершину. Пару шматочків печива, штурмовий одяг, кішки, ліхтарики – і стартуємо, щойно небо ледве-ледве починає нагріватись смужкою світанку.

Підхід до Петроса протоптаний широкою стежкою, тож не становить проблеми. Підходимо з трекінговими палицями – так швидше, далі лишаємо їх біля ялинок і починаємо штурмувати гору з льодорубами. Правіший маршрут через скелі протоптаний краще і пологіший за рахунок траверсів між камінцями, лівіше – круті замерзлі схили, місцями до льоду. Я йду лівіше, бо хочеться чогось більш технічного. Деякі ділянки виходжу на передніх зубах кішок, двома руками тримаючись за льодоруб. Далі стежки знов сходяться і попри дві скельних сходинки виходять на передвершинне виположення. Тут вже встає сонце з-за Говерли – я розумію це, коли на снігу з’являється мій силует, і обертаюсь подивитись на красу. Зарядившись світанком, виходжу ще трохи. Ось і вершина, залита променями ранкового сонця.

Тут вітряно – вітер щодуху вириває прапор з рук, поки я намагаюсь зробити гарненьке фото. Верхонки краще не знімати, бо пальці замерзають приблизно одразу. Фотографуємось, п’ємо чай і спускаємось моїм маршрутом – тут можна контрольовано позриватись на крутих ділянках і потренувати самозатримання льодорубом. Спуск до хати-бази на полонині, сніданок, час на усування недоліків у спорядженні.

Об одинадцятій виходимо на розвідку кулуару. Ідемо в зв’язці – в якості тренування. Підхід робимо не дорогою до “старого міста”, а по схилах гори – теж в якості тренування. Хвилин за сорок виходимо на північний схил Петроса над кулуаром – з нього ми бачимо нижню частину кулуару трохи згори і добре проглядаємо ділянку спуску через Петросул. Маршрут самим кулуаром інтуїтивно зрозумілий – від колиб “старого міста” до сідловини між Петросом і Петросулом по найнижчій його частині в класичному варіанті, або по канту з урахуванням поправки на стан снігу.

Візуально найважча ділянка кулуару – вузьке горло перед сідловиною з крутим підйомом, все решта – просто засніжений підхід в оточенні лавинних схилів, який не має стати проблемою при правильному підборі погоди. Відкритим лишається питання виходу на гребінь – тут є декілька схилів, і сьогодні ми плануємо обрати найбільш підходящий для сходження.

Піднімаю коптер. У мене “на озброєнні” старий і невпевнений в собі Mavic Air, бо більш серйозні апарати задіяні на війні, але цього разу мені цілком вистачає його ресурсу. Знімаю з різних ракурсів спусковий маршрут по канту Петросула – з ним все зрозуміло, головне знайти лінію спуску згори, коли рельєф під іншим кутом буде здаватись незнайомим. Далі залітаю за північний схил Петроса, щоб побачити зблизька всі можливі лінії підйому. Польоти в горах мають свою специфіку, бо не знаючи точну висоту старту і не маючи лінії горизонту для оцінки висоти рельєфу важко зрозуміти, летиш ти вище схилу чи навпаки, скоро впиляєшся в карниз. Свіжих лавин і тріщин в снігу немає – це вже непогана новина. Є масивні карнизи на схилі від вершини до пологої ділянки гребеня, і є менші, але не менш загрозливі північніше від нього. Найнижча ділянка хребта виглядає безпечною. До того ж на ній є рослинність і скелі, а це збільшує шанси на відсутність великих лавин.

Вертаю коптер по розряду батареї, загалом вже визначившись з лініями підйому і спуску. Мій напарник тим часом тренується майструвати станцію із льодорубів – на випадок, якщо вона нам знадобиться на підйомі. Сніг під ногами здебільшого твердий і злежаний, але є ділянки важкого і мокрого – схили східної і південної експозиції мають найбільше сонячного тепла і трохи тануть навіть в мінусові температури. Втім, для нас це навіть перевага – адже в разі раннього виходу перед світанком весь цей сніг промерзне і буде триматись в мільйон разів надійніше за тверді перемети.

Спускаємось на базу, по дорозі тренуючись зриватись і затримуватись на льодорубі. Візуально вибираємо підхід до нижньої частини кулуару – на сходження вже будемо йти не схилами, а попід ними до старих хат лінією старої дороги. По плану сходження завтра – але все залежатиме від погоди. Ще вранці вона була ідеальною і майже безхмарною, а вже зараз невідомо звідки вітер притягнув чорні хмари і час від часу огортає ними нашу вершину. В хмарах і тумані маршрут для нас гарантовано закритий – адже потрібно точно бачити лінію підйому і карнизи на її завершенні. На випадок погіршення погоди при спуску в нас є аерознімки, на яких можна прив’язатись до орієнтирів на рельєфі, але підйом все ж варто робити за нормальних метеоумов.

На сьогодні все. Зі спортивною програмою. Другу половину дня присвячуємо волонтерству – потрібно нарізати дрова в двох колибах, повісити таблички і залишити аптечки для мандрівників. Погода псується ще більше, з настанням темряви посилюється вітер і починається хуртовина. Обговорюємо запасний план на випадок непогоди – добре, коли ти альпініст-волонтер а не просто альпініст, і завжди можеш присвятити день непогоди рубанню яких-небудь дров в зоні лісу. “Some clouds”, каже прогноз погоди на сьогоднішню ніч. Угу, some. Many clouds and fucking wind, а ще в морду мете щось дрібне і колюче. Неприємненько.

День 3

Ранок починається в хмарі. Дмухає вітер, трохи вище колиби починається стіна суцільного туману. Зрозуміло, що в кулуар ми сьогодні не йдемо – натомість збираємось на прогулянку в бік Говерли з бензопилкою і аптечками. Виходимо близько десятої години. За півгодини починають з’являтись клаптики синього неба. Вітер нарешті роздмухав ранковий туман, і Петрос щосили рветься назовні з білої ковдри-пелени. Хмарки разом зі шлейфами снігу здіймаються зі схилів, нагадуючи що сьогодні на горі трохи вітряно. Ми вже все одно не йдемо на вершину – спробуємо скористатись обіцяним завтра погодним вікном, а поки поволонтеримо на шляху до Говерли.

Підходимо до перемички по свіжих слідах – група перед нами вранці протропила стежку. Напарник лишається різати дрова в колибі, а я йду вище – до екопункту. Над Говерлою ще кубляться хмари, час від часу сполохано відлітаючи вбік, а потім вертаючись знов. На ділянці, де стежка траверсує кілька крутих схилів, стає нестерпно жарко – сюди ще не дістає вітер, а згори припікає сонечко, віддзеркалюючись від снігу та льоду і створюючи природний солярій. Швидко перевдягаюсь в тонший одяг і закриваю очі маскою. Вже за кілометр сонце знов ховається за хмарою, цього разу надовго – до кінця дня Говерла так і не визирнула зі своєї важкої сірої ковдри хмар. Ледве знаходжу екопункт в тумані, лишаю там аптечку і роблю заміри для літнього ремонту. Щоб заміряти вікна, доводиться оббивати намерзлий на них лід льодорубом. Я у мами будівельник, еге ж.

На ділянці між екопунктом і траверсною стежкою між кущами треба вдягати кішки. Я лінуюсь – і як результат, зриваюсь і пролітаю біля двадцяти метрів вниз, зупиняючись на виположенні схилу. Насварюючи себе за таку легковажність, додряпуюсь до стежки через снігові замети і вже без пригод вертаюсь на перемичку. Завершуємо з дровами, вішаємо таблички і вже на заході сонця рушаємо на базу-полонину. Сніг під ногами, хоч і розтоптаний, та все ж трохи виснажує. Ледве знаходжу в собі сили, щоб після повернення пройти ще кількасот метрів до струмка і набрати води для вечері.

Вночі хмари розлітаються – бачимо зоряне небо. Скоріш за все, вранці вдасться розпочати сходження по кулуару. Ставимо будильники на 6:00.

День 4

Ранок дійсно починається під чистим небом. З південної сторони видніється легка димка, але вона мене не бентежить – розтане з першими променями сонця. Тільки-но вершина починає світитись світанком, починаємо підхід до кулуару. В ньому нічого складного – просто тропи собі сніг вверх-вниз по пагорбах попід горою. Місцями під ним ховаються підступні ялинки, і замість вже звичних півметра снігу провалюєшся в гілки по пояс.

Вище ялинок, біля першого сніжного схилу, зв’язуємось. Тут після кількасот метрів сніжного підйому почнеться горло кулуару – ділянка з кущами і крутим схилом, яка з неба виглядала достатньо технічною. За поворотом вправо лінія підйому вимальовується сама. Місцями глибокий сніг, місцями крижані схили. Вище схил знов виположується і підходить до більш крутої стіни під гребенем. Тут ще лежить тінь, і сніг здається міцним і підмерзлим, але лише згори – один пласт зловісно “ухкає”, щойно я роблю наступний крок, але на щастя нікуди не їде. Надалі варто зважати на ризик сходження лавин при навантаженні схилів і уникати чисто сніжних ділянок, віддаючи перевагу скелям і кущам.

Перед початком крутого схилу міняємось – напарник йде першим і рубає сходинки, поки мої ноги відпочивають від попередньої ділянки. “Забирай правіше!” – періодично нагадую, коли він заходить занадто далеко на відкритий схил. Тримаємось груди каміння, що лежить справа від сніжної ділянки, і виходимо на пологу поличку над каменями щоб оцінити вихід на хребет.

Тут карнизи виглядають менш помітними, ніж з коптера – ним я піднімалась на більшу висоту і бачила все під іншим кутом. Але я візуально пам’ятаю найбільш безпечні ділянки і тримаю курс на одну з таких. Ще метрів сорок і ми виходимо на хребет.

Тут вже фірн, по якому можна йти пішки, використовуючи камені замість сходинок і льодоруб замість палиці. Дмухає відчутно холодний вітер, а сонце в цей самий час обпалює шкіру в неприкритих місцях. Хмари крижинок час від часу відламуються від схилів і вихорцями літають по хребту. Крижана краса, що може бути кращим.

Вершина. Виходимо з боку каплички на її лівий кут – це я запам’ятовую на випадок якщо забуду, куди потрібно спускатись. Десять хвилин на вершині і спуск – назад по гребеню, до Петросула і направо, на його кант що веде в кулуар. Допомагає знання орієнтирів з обльоту – майже одразу знаходимо лінію спуску. Є варіанти зійти по сніжній улоговині або повз кущі лівіше неї.

Напарник наполягає на снігу, але я обираю кущі – занадто підозрілим було “ухкання” снігу в кулуарі і занадто велика ділянка снігу може з’їхати лавиною, якщо щось піде не так. Сходимо донизу без пригод, розв’язуємось нижче “горла” біля ялинок. Своїми слідами вертаємось до полонини. Тут вже немає вітру і сонце припікає, ніби на пательні, підсмажуючи нас до стану рум’яних стейків.

Підйом та спуск зайняли п’ять годин. Від початку сніжної ділянки кулуару, до вершини і назад до початку кулуару ми йшли в зв’язці. Можна було розв’язатись на гребені і потім зв’язуватись перед спуском на кант Петросула, але не хотілось втрачати час. Великої потреби організовувати станції і страховку я не бачу – хіба що, в разі підйому великою групою, матиме сенс станція над групою каменів на крутому схилі під хребтом.

А ми знов рубаємо дрова на Головчеській – вже для тих, хто прийде топтати сніги після нас, пакуємось і вирушаємо на спуск. Попереду чекають багато корисних і цікавих гірських пригод…