“А тобі не страшно одній?”

Це найчастіше питання від людей які чують, що я ходжу в гори соло. Так, звісно ж я не одразу прийшла до того щоб проходити сотні кілометрів наодинці з природою і насолоджуватись цим єднанням сповна. Перш за все потрібно було здобути чималенький гірський досвід в групах. Потім зазирнути в очі усім своїм страхам і відправити їх куди подалі. Крайній етап – чітко усвідомити, які небезпеки чатують на мандрівника-одиночку і як я можу з ними впоратись самостійно.

Поки я не пройшла всі ці етапи, магія соло-походів не відкрилась мені сповна і я розверталась на півдорозі, не усвідомлюючи що роблю. Страх з’являється від нерозуміння і невідомості і зникає, коли ми розбираємось в усьому що з нами відбувається. Ми боїмось не темряви а того невідомого, що може ховатись за нею. Боїмось не гір а тих викликів, які вони можуть поставити перед нами. І перестаємо боятись, коли навчаємось чути і відчувати стихію і знаємо, що вона може підготувати для нас.

“Одна в лісі? А як же звірі?”
Чомусь саме це питання виникає у людей найчастіше коли вони чують про зимові соло в горах, хоча насправді найбільш небезпечним є високогір’я, а зона лісу скоріше навпаки, місце де можна сховатись і перевести дух. Ну але хай будуть звірі. Найстрашніший звір планети то людина, і лісові хижаки бояться нас значно більше аніж ми їх. Жоден адекватний вовк не вийде з лісу до людини просто так, та і ведмеді не надто полюбляють тушонку із туристів. У них є простіша і безпечніша здобич, і їм геть не цікаво нападати на щось велике, гучне і яскраве, що ворушиться по маршруту і дивно пахне містом. Але якби раптом ви все ж зустріли звірів, запам’ятайте золоте правило – їх лякає гучний звук, краще металевий. Я використовую свисток або просто стукаю трекінговими палицями одна об одну, коли чую підозрілі звуки з лісу. Таким самим способом відлякую собак в селі.

“Одна в лісі? А як же люди?”
Загалом з людьми теж працює метод “постукати паличкою”, тільки більш важкою і по голові. А якщо серйозно – хто вам сказав, що якийсь гуцул-маньяк буде пхатись за вами в високогір’я десяток кілометрів, роздираючи обличчя об гілки і провалюючись в снігові замети, щоб там згвалтувати вас в засніженому лісочку під зоряним небом на самонадувному килимку? Якщо в горах і зустрінуться люди то це будуть такі самі туристи, мисливці або працівники заповідника, кожен з яких йде по своїх справах, а не з метою вчинити вам зло.

“А раптом щось станеться?”
Ось це вже більш адекватне питання. Коли ви йдете в групі то можете бути впевнені, що в разі травми чи поганого самопочуття вам допоможуть спуститись або викличуть допомогу. Коли йдете самі, то зобов’язані продумати до дрібниць надання допомоги собі своїми ручками в будь-якій критичній ситуації. Це перш за все навички домедичної допомоги і адаптація їх до умов вашої мандрівки. Продумайте детально чим ви будете зупиняти кровотечу і скільки часу вам на це знадобиться, враховуючи що при пошкодженій артерії життя вимірюється кількома хвилинами. Навчіться фіксувати зламану кінцівку палицею або снігоступом. Пам’ятайте на рівні підсвідомості, в якій кишені наплічника лежить ваша аптечка, і завжди тримайте її в одному місці. Ви не помрете, навіть якщо зламаєте ногу і будете в місці де немає зв’язку для виклику допомоги. Але ви повинні чітко усвідомлювати порядок своїх дій: надати собі допомогу, облаштувати тепле укриття і спокійно сидіти, не забуваючи їсти та пити, до прибуття рятувальників. Якщо ви йдете по маршруту і маєте при собі намет, спальник і газовий пальник, з цим пунктом не має виникнути жодних проблем. Просто, на відміну від роботи в групі, тут вам знадобиться трохи зачекати. Звісно ж про ваш маршрут має знати хтось з друзів чи рідних, щоб допомогти рятувальникам звузити коло пошуку.

“То ж гори, а ти одна…”
Так, в високогірних ділянках ховається головна небезпека. Карнизи, лавини, обриви, обледенілі схили випробовують на міцність всіх хто наважився підійти до суворої краси. Але тут не має значення, сам ти чи в групі, натомість має значення досвід та твереза оцінка.

Мені зазвичай легше приймати рішення наодинці – там де група сказала би “фігня, проскочимо в черевиках”, в соло я вдягну кішки і дістану льодоруб. В групі важко слідкувати щоб ніхто, поспішаючи, не зайшов на сніговий карниз, натомість наодинці я обдумую кожен крок і помічаю дрібниці рельєфу.

В соло я повністю відповідальна за своє життя, а це означає – зроблю все, щоб лишитись живою. Більше того – саме в ці моменти я відчуваю себе по-справжньому живою, кожною клітинкою свого тіла. Це відчуття таке справжнє і щире. Його немає більш ніде. В гори варто ходити соло щоб по-справжньому відчути всю глибину життя і вдихнути щастя на повні груди. Але не забуваючи ретельно підготуватись і обміркувати кожну дрібничку.

І, відповідаючи на головне питання – ні, мені не страшно. Часом важко, часом холодно, часом боляче, але не страшно.